Читати книгу - "Змій"

І хіба є кращий спосіб це зробити, думає вона, ніж скориставшись фігурами ворога?

Вона розмовляє з Селудою.

— Кажете, що поки Занзано не зрадив вас, ви були друзями?

— Я думав, що знаю, що таке дружба, — відповідає він, — і так, помиляючись у розумінні того, що було між нами, я був його другом.

— Ви маєте якісь надіслані ним листи? Може, записку? Щось, написане його рукою?

— Можливо. Навіщо?

— Ви хочете знати? — питає вона. — Зважаючи на те, що ви досі тримаєтеся за якусь частку тієї дружби?

Селуда замислюється, потім швидко вмиває руки.

— Ні, — каже він. — Я не хочу знати.

Лист надіслано.

Відповідь отримано.

Відповідь дали лінивому хлопчикові-посланцю, якого легко купити, і Тіна уважно читає, поки Трійка Монет ліниво стоїть біля неї, вичищаючи з-під своїх нігтів бруд, відкидаючи ці чорні цятки у воду каналу.

Тіна читає, міркує, потім пише інший лист, знов запечатує та відправляє його.

У написаному від імені Занзано запрошенні йшлося, що хоча він упродовж останніх тижнів твердо висловлювався на користь Фальєре, тепер щодо цього виникли певні сумніви, тож чи не хоче Контаріні обговорити кілька питань щодо взаємних інтересів?

І виявилося, що Контаріні хоче.

Дуже хоче.

Ніч у Венеції.

Мало міст уночі красивіші та огидніші за Венецію.

Це місто — діамант суперечностей. Ми стоїмо біля вод лагуни, ви і я, і дивимося, як під зоряним небом колихається на брижах місячне світло. Ми чуємо скрипіння кораблів, запах риби, що шкварчить на сковорідці, чуємо далекий сміх, відчуваємо тепло з відчинених дверей, і знаємо, що це, безумовно, рай, це красиве місто, ми дивуємося величі справ людських.

Але відверніться, і чи є тут хоча б щось, що не є загрозою? Провулки надто темні, стіни надто тісні, біля ніг плескоче голодна, спрагла до крові вода. Скільки кісток були обсмоктані витрішкуватими рибами, що залишають гачок вудки без уваги через наявність смачніших пасовищ? Скільки з ґав, що гніздяться на найвищих баштах, не опускалися морозного зимового вечора, щоб виклювати око в трупа, якому завтра не знатимуть, яке ім'я написати на могильному камені? Краса і кров: чи дає кров красі додаткову силу? Чи білішає шкіра після миття в червоному? Чи це сама кров є красивою, бо хіба люди не спалахують яскравіше, якщо знають, що завтра можуть потонути?

А може ось це найжахливіша правда з усіх: у настільки підвладному течіям місті, як Венеція, можливо, просто надто важко знайти любов, відданість і правду, і тому люди вкладають серця в інше — в пристрасть, красу, поезію та пісні — сподіваючись, що ці тіні недосяжного є не гіршими за саму любов.

Контаріні отримує послання Занзано та, як мусить гарна фігура, показує його своєму гравцю.

Чи чує гравець пастку?

Можливо чує, але битва між Фальєре та Контаріні надто недалека, суперник надто близький, щоб відмовлятися від такої пропозиції, і навіть якщо якась дрібниця буде втрачена, як багато можна виграти! Лист порівнюється з іншими, написаними рукою Занзано, перевіряється печать, і видається, що це дійсно його голос, його стиль, його композиція, і тому в найтемнішу годину ночі, коли п'яні хлопці та веселі дівчата, що танцювали на столах трактирів, нарешті позасинали, з будинку Контаріні вирушає гондола.

У ній сидять четверо та гондольєр, який нічого не каже, в якого нічого не питають. На обох кінцях човна запалені смолоскипи, щоб освітлювати шлях, але луна ховається за високими стінами міста, і лише трохи світла проштовхується крізь темряву, що гудить комарами. О цій годині водні шляхи — місце комах; одні з них повзають по поверхні, їх видно лише по брижах від стрімкого руху, інші здіймаються високо, стукаються об стіни, наче сліпі кажани, намацують в повітрі дорогу, ображаючись, що їхню мандрівку так грубо обірвано.

Контаріні рухається крізь усе це мовчки.

Розгляньмо двох інших, що супроводжують його.

Одного чоловіка ми швидко розпізнаємо, називаємо його ім'я та забуваємо — це охоронець з коротким списом, яким він навряд чи вміє користуватися, та з короткою щербатою шпагою, якою, напевно, вміє. Він є проблемою, але не нездоланою.

Другого ми раніше не бачили, його обличчя сховане оксамитовим каптуром, але якби ми розглянули його роль, його силу, його здібності, ми змогли б дати йому хоча б символічне ім'я, сказати, що він та карта, що зветься Сонце, а справжнє його ім'я скоріш за все германське, і він колись доставляв листи Серу Френсісу Волсінгему, колись зрадив короля Іспанії, а тепер є тим, чим йому вдається бути краще за все — шпигуном, мандрівником і наглядачем. Час від часу він мав бажання зіграти в тому самому Домі Ігор, де іноді гаяли час його хазяї, але з невідомих нам причин Майстер Ігор ніколи не запрошувала його до вищої ліги, хоча своїм умінням він був того вартий.

Контаріні не довіряє Сонцеві, підозрюючи в ньому того, ким той колись був; але хоча він і лякливий чоловік, він також заощадливий: для нього чоловік, карту якого тримають, є майном. Його погляд задоволено