Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

І, можливо, саме це, а не близькість смерті, робить атмосферу виснаженою. Можливо, це просто велич, надмірна витонченість, гарячкова природа, що вироблялася століттями змішання кількох благородних сімейств, гнітючий знак обраності. Крики люті відлунюють залами, де сяють антикварні картини. В альтанці знайдено задушену мавпу. Дві сотні років тому анонімний придворний поет молився: «Захистіть нас від переслідувань наших зверхників».

А вони, ці зверхники, вельможі — вони, п'яні від свободи, без жодних обмежень потурають своїм найрізноманітнішим схильностям, виїжджають на полювання до світанку, шмагають своїх слуг-фаворитів чи гарячково копіюють рукописи в бібліотеці. Пристрасті аристократів відомі: була серед них Кіаліс, принцеса, чиї експерименти отруїли більше тисячі птахів; був Дром, який наполягав, аби самому розтинати нариви своїм селянам, і Рава, чий нестримний потяг до опалів розоряв цілі провінції. Були Телкани, які знаходили насолоду в армійському житті й наповнювали банкетні зали вояками, які длубалися в зубах і всівали столи кістками; були покровителі драматургів і музикантів, покровителі гільдій. І безліч принців, які захоплювалися трояндами.

Світло лине коридорами цього «Міста П'яти Веж». На сході воно вдаряється об Вежу Гранатів, відому своїми мідними шпилями й садами яскраво-багряних півоній; там проживає Телдейр, дружина правителя, зі своїми дітьми і наближеними. Далі поспішає до Вежі Мирри, де розміщено святині й храми, і визолочує її бліду мармурову велич; відтак виграває над центральною Вежею Дзеркал, забарвлюючи її зубчасті мури в присмерково-рожеве і яскраво сяючи в галереях. На заході воно тоне в інтенсивній нефритовій барві Вежі Алое, де книжники сидять за столами в Королівській бібліотеці; а насамкінець зігріває блакить Вежі Ляпіс-Лазурі і запашні, сховані за віконницями кімнати Телкана.

За мить сонце впало за пагорби — немов лампу загасили. У цьому місті кажуть, що «темрява падає, як удар долі». Газель дивиться вгору, потім риссю мчить уздовж алеі барви парчевого брокату, мітячи шлях бібками посліду, схожими на темне насіння.

Вони завезли мене до того міста, до Вельвалінгу. Ми мандрували однією з барж короля, схожою на похоронну, встеленою подушками. Чорний шкіряний тент забезпечував сякий-такий захист від дощу, однак вояки запропонували мені покласти торбину в трюмі задля збереження. Я сидів поряд з ними на вологих подушках, а залога баржі, всі у темних капелюхах зі срібними дзвіночками, відштовхуючись жердинами, вели баржу каналом. На морі вони поміняли свої жердини на весла. Вони співали: «Довго носив на собі я скарби короля. Та не зрівнятися Вейля коралам з твоїми вустами».

Бейн відступив од мене, втративши обриси в туманах. А потім дощ припинився, небо прояснилося, і яскраве море розпросторилося довкола мене з усіх боків. Як пише Равхатос у своїй Пісні Вигнання, «Я повернув лице до півночі», — і, подібно до його серця, моє серце «здригалося, як струнний інструмент».

Острови поцяткували море пунктирною лінією. Імперська баржа тихо прослизала повз них: білий ненаселений горбок під назвою Острів Крейд, чудові острівці з горами та струмками, де в кипарисових гаях стояли палаци, — Острів Птахів, Острові Поетових Доньок. «Гарні вони, острови Ітванаї, — пише Імродіас Історик, — але найгарніший за всі сам Благословенний Острів, зірка, що впала, і всі води Океану не змогли її згасити, духмяний острів, асфодель моря». Він замрів спочатку невиразною тінню, скупченням туманів, далі ставав усе щільнішим, блідим променем на морі показався пірс, стало видно вкриті оливковими деревами гори. Ми залишили інші острови позаду, і він постав у всій своїй погідній величі, немов білий ріг чи аметистова корона, немов місто з алебастру.

На причалі нас чекала карета, і ми, гуркочучи, поїхали рівною Орлиною Дорогою; вояки палили, і вікна затягло димом із запахом ганусу. Я відсунув віконне скло зі свого боку, аби йшло повітря. Ми минали м’яку сільську місцевість, де виноградники прикрасилися гронами, схожими на скляне намисто. Думка про майбутнє «випробування» відволікала мене від цих охайних полів, але мені перехопило подих од захвату, коли нарешті побачив Вельвалінгу і забув про все в ту осяйну мить, коли райдужний відблиск спочив на колонах з етендрійського мармуру.

Мешканці островів не пробивають хмари, боячись гніву богині дощу. А мешканці півночі такого страху не мають. Шпилі Вельвалінгу сягали таких висот, яких я ніколи не бачив у столиці, ба навіть не уявляв собі у кошмарах. Вони були різні, не було серед них двох схожих, всіх їх було створено за окремою останньою волею королів: гладкі мури здіймалися обіч стін, укритих різьбленням, мармурові фігури нахилялися з балюстрад і прикрашали собою башти, з яких виростали обсидіанові шпилі, похмурі поглиначі світла. Спалахували дзеркала на конічних дахах, нефритові пси скалилися в бійницях мурів, сходові прогони висіли в повітрі й ряхтіли на сонці, а в садах росли неймовірно високі декоративні дерева, що визирали з-поза щедро обкладених кахлями стін. Ми перетнули величну площу перед палацом, неозору, як пустеля, і прогуркотіли схилом у підземний каретний дім. На думку мені спали слова оди, написаної Темандейном: «О світочу імперії, мармуровий лісе, караване вітрів, Вельвалінгу!».

В каретному домі фірман відчинив браму, підносячи в руці лампу.

— Які новини? — запитав він.

— Все погано, — бадьоро відповів старий вояк, висідаючи з карети. — Низька платня, високі податки і жодної перспективи війни будь-де, окрім країни Броджіар.

— Мені б хотілося поїхати в країну Броджіар, — озвався молодший вояк.

— Тобі! — вигукнув його товариш, сміючись. — Та вони засолять тебе, як оселедця.

Фірман реготнув, визнаючи старшому воякові рацію, відтак кивнув головою у мій бік. — А цього куди?

— У Вежу Мирри.

Фірман відійшов од мене, і вояк відсалютував йому з похмурою посмішкою.

Я пішов за вояком освітленим смолоскипами тунелем; молодий вояк йшов позад мене, відстаючи на крок-два. Так ми увійшли в залу розмірами з храм. Мабуть, зо три, а то