Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

й чотири таких будинки, як мій власний на островах, могли б поміститися у тій залі. Світло проникало сюди крізь високі вікна, крейдяні сходи немов пливли у ньому. Винятковий простір, виняткова тиша. На одній зі стін висіла тріумфального сюжету картина із зображенням весілля Елюети, один з останніх шедеврів Файроса Божественного; золота фарба на ній пом'якшилася через столітній шар кіптяви. Я знав цю картину: бачив її репродукцію в копії Книги Часу, що належала моєму метру. На передньому плані стояла на колінах дівчина людського роду, з посмішкою небесного щастя. Кожна складка її сукні була достатньо великою, аби вмістити цілого мене. Її волосся було «гладким, як тінь», одну долоню вона тримала вивернутою назовні, показуючи місце, де її обпекла шкіра бога.

Друга зала. Третя. Черевики вояків своїм гуркотом розбивали тишу. В кожне вікно вливався, як таїнство, ореол туманного світла. Ми піднялися одними мармуровими сходами, потім іншими. Ніхто не звертався до нас, ніхто не перепиняв. Виглядало так, наче великий палац був цілком покинутий. Лишень коли зали стали меншими і почали наповнюватися їдким димом, ми побачили кілька фігур — занурених у себе чоловіків і жінок у довгих хітонах. Вони промайнули повз нас без жодного слова, як нетлі. Нарешті, в погано освітленій кімнаті, де по кутах тліли урни, старий вояк зупинився і кашлянув.

— Ну, — поважно озвався, — тут ми вас і залишимо.

Я кивнув, мої пальці судомно стиснули ремінець торбини.

— Не варто мати такий наляканий вигляд, — порадив він мені. — Це ще ніколи нікому не допомогло.

Обернувся до свого молодого підлеглого і кивнув головою на двері.

— Ходімо. Вони дадуть нам хліба й чаю в крамниці друкаря.

Вони вийшли, — ланцюг на поясі молодого вояка тихо брязнув, — і залишили мене самого в моторошній і задушливій темряві. Я почув шурхіт і обернувся. Висока струнка постать рухалась до мене через килим, несучи обома руками щось біле.

Не знаю, кого я очікував побачити: можливо, жерця в підпоясаному хітоні чи вченого у зеленому плащі із самовдоволеним виглядом, властивим олондрійським медикам. Але аж ніяк не цю високу жінку в темній сукні. Її тонкі риси освітлювала знизу лампа, що являла собою кулю матового скла.

— Ти прохач? — запитала вона.

— Телдарін, — відповів я. — Чужинець.

Вона пильно придивилася до мене. — Але ти прийшов побачитися з моїм батьком.

— Він — Жрець Каменю?

— Так.

— Тоді я… гадаю… він має мене випробувати.

Я зупинився, аби голос мене не зрадив.

— Ласкаво просимо, — відповіла жінка. Вона врівноважила лампу, переклавши її на одну руку, а другу простягла мені; я стиснув її пальці, нагріті лампою, немов зроблені з гарячого воску. — Мене звуть Тіалон, — сказала вона. — Мій батько — Жрець Каменю. Він чекає на тебе; вчора ми отримали листа.

— Листа?

— Так. Від особи на ім'я Єдов. Здається, ти у нього мешкав.

— О.

— Не хвилюйся, — підбадьорила вона, і погляд їй пом'якшав од співчуття.

Я відповів коротким силуваним смішком.

— Твоє ім'я?

— Джевік Тіомський.

— Джевіку. Ходи зі мною. Він чекає на тебе у своєму кабінеті.

Я пішов за нею. Вона була вищою за мене, мала коротко стрижені кучері, немов щойно відхворіла. Ні в полотняних капцях, ні в простій вовняній сукні не було нічого елегантного; якби вона не представилася донькою жерця, я прийняв би її за когось на кшталт старшої служниці. Проте була в ній певна одмінна риса: від неї струменіла не самотність, а самодостатність. У сусідній кімнаті, де сіре світло наповнювало вікна, якими стікав поновний дощ, я побачив, що вона старша, ніж здалося мені перше, — можливо, їй років тридцять. На лівій скроні мала татуювання — третю літеру від безсоння.

— Батьку, — промовила.

Спочатку я його не побачив; кімната була заставлена столами, і на кожному височіли розповзлі стоси книжок і паперів. Я помітив його лише тоді, коли він прочистив горло: згорблений старий чоловік у чорному хітоні сидів біля вогню на стільці з високою спинкою.

Він пильно дивився на мене, його череп тьмяно блищав у шерехатому світлі. При першому погляді на його немов з каменю висічені риси я відчув, як моє серце затрепетало в надії: він мав такий самий бундючний відлюдницький вигляд, як у цілителів з моєї країни, чоловіків, які виліковували душевні хвороби, чоловіків, які виганяли привидів. Івром, Другий Жрець Каменю. Святий чоловік.

— Вітаю, веймаро, — наважився я заговорити. — Мене звуть…

Я зупинився, заскочений тим, що він прямував до мене. Але не підвівся: це стілець рухався сам по собі. Коли все це присунуло ближче, я помітив по боках невеличкі колеса з павутиноподібними спицями.

Старий пересувався зі звуком, схожим на легке цокання. Коли він дістався до мене, його кістлява рука, що спочивала на підлокітнику, ледь помітно смикнулася, і засіб пересування зупинився. Він закинув голову, щоб вивчити моє обличчя. Очі в нього були приголомшливі, великі й світлі, немов сигнальні вогні, що продовжують горіти на уламках по кораблетрощі.

— Ну? — промовив він. Єдине слово — і серце моє впало від самого його звучання. Голос був холодним і зневажливим: голос тирана.

— Сідай, будь ласка, Джевіку, — стиха озвалася дочка, підсуваючи мені дзиґлик. Я глянув на неї, і вона кивнула мені; її очі відбивали світло, що сіялося у вікна. Щось в її погляді, спокійному й щирому, підбадьорило мене, і я сів.

— Ну? — повторив жрець. — Ти заявляєш, що бачив ангела.

— Я нічого не заявляю. Це правда.