Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Це ти так кажеш. — Жрець нахилив голову, ніби спостерігаючи за якимось природним явищем. — Але це щось нетипове, — продовжив він. — Ладьявел.

Ладьявел означає «неписьменний». Неук: попросту дикун.

— Я вмію читати й писати, — заперечив я, ображений, — і вільно розмовляю олондрійською мовою.

— Овва! І ти, звісно ж, пишаєшся собою. — Він похитав головою і заусміхався так, що губи побіліли, притиснувшись до зубів. — Ну добре, добре. Насправді все це зайве. Справа проста. Скажи мені, хто тебе послав, і підеш собі.

— Ніхто мене не посилав. Мене привели сюди вояки.

— Не жартуй зі мною, — він стишив голос. — Назви мені ім'я свого господаря. Хто тебе навчив?

Я мимоволі ковтнув. Дощ різко напав на вікна, вогонь заколихався на своєму ложі. Старий жрець дивився на мене, стискаючи підлокітники свого зачарованого крісла. — Я… — видихнув я. Кров шуміла мені у вухах; здавалося, незвичайне море, біле і повне зірок, здіймалося довкола мене, заповнюючи собою кімнату.

— Ім’я! — гарикнув жрець.

Я відчайдушно закліпав, щоб повернути собі ясність бачення. Його рука в чорному рукаві промайнула крилом крізь тумани, що мене огортали. Зашелестів пергамент. Він розклав на колінах мапу і тицяв у неї своїм жовтим нігтем.

— Куди ти ходив у Бейні? Де тебе розбестили?

— Розбестили?..

— Так! Це були жерці Авалеї? Хоча я сумніваюся в цьому; вони надто хитрі, щоб робити це нині. Це був якийсь крамар? А може власник готелю? Як його звали?

— Єдов, — прошепотів я.

— Це був він?

— Ні… це… я не розумію, про що ви питаєте. Я не розумію, що ви маєте на увазі.

Жрець обернувся до доньки, яка тим часом підтягла собі стілець і сіла біля нас, підперши підборіддя рукою, з виразом задуми і не без співчуття.

— Бачиш? — жрець свердлив її очима. — Ось чому вони обрали цього ладьявела. Він може твердити, що нічого не знає, а ми не можемо нічого довести.

— Але, можливо, він каже правду, — відповіла вона.

— Так, я кажу правду, — перебив я, вхопившись за цю іскру надії. — Вейдарін…

— Я не жриця.

— Телдарін…

Вона і на це звертання похитала головою, спохмурніла.

— Ні. Називай мене на ім'я.

— Тіалон, тоді… в ім'я богів, яким ти молишся, — допоможи мені!

Мій крик завис у повітрі. Здається, дочку жерця він зворушив: її щоки зблідли, вона випросталася, склавши руки на колінах, і відповіла:

— Я допоможу. — Її батько застогнав і зібгав мапу жестом роздратування. — Я допоможу, — твердо повторила вона, — але ти також маєш мені допомогти.

— Будь-що. Зроблю все, чого лиш попросиш.

Я витер очі тремтячою рукою. Туман моєї слабкості відступив, кімната знову прояснилася. Під блакитними від дощу вікнами Тіалон нахилилася вперед, сплівши руки, на щоці стрибав відблиск вогню.

— Джевіку, — проказала повільно й вагомо, — це серйозна справа. Тебе припровадили сюди за підозрою в скоєнні злочину. Ти розумієш, про що йдеться?

— Ні.

— Удавання святості, — сказала вона і зупинилася, щоб спостерігати за мною.

— Святості?

— Так. Злочин заявляння про контакт з духами померлих.

— Але ж я нічого не заявляю, — заперечив я. — І не заявляв нічого. Я не сказав нікому, окрім власника готелю, а той спровадив мене до вас. — Я перевів погляд з її чистих зелених очей на палаючі очі батька, що вилізали з орбіт. — Я не святий. Я б ніколи не назвав того, хто має таку як у мне недугу, святим.

— Ось бачиш, батьку, — промовила Тіалон.

— Нічого я не бачу, — відрізав він. — Нічого, крім нового підступу свиновірців Авалеї.

Тіалон зітхнула й повернулася до мене.

— Розкажи нам про свій острів. Розкажи нам…

— Розкажи нам, — перебив її жрець глузливим тоном, — чи поклоняються ваші люди ангелам?

— Ні, — відповів я. — Тобто… в нас є добрі духи, яких ми звемо ангелами. Але вони не померлі. Вони не такі, як мертві, — це щось інше…

Мій голос звучав надто слабко як на таку кімнату, отож жрець нахилився вперед, зосереджений, і прикував мене своїм безжальним поглядом.

— Не такі?

В моїй уяві постали неозорі ліси та руки моєї матері, що пахнуть борошном. Там на темних вівтарях стояли черепки з тліючим розмарином і лежали дженат. Вітер зітхає у гіллях хлібного дерева, чутно ритуальний спів цілителів, ячання мого старшого брата, як його бито за будинком. Я з усіх сил намагався передати ці образи словами, воліючи при цьому дивитися на Тіалон, а не на жерця, бо щирість її погляду додавала мені сили. Поки я розповідав, у кімнаті поволі темнішало. Дощ припинився, але над морем пролунав звук далекого грому.

— У найдавніші часи, — розповідав я, — було тільки море. Островів не було. Боги тоді були, але під морем. І з ними були їхні слуги, нижчі духи, які є ангелами, які, подібно до богів, завжди однакові — ні ростуть, ні зменшуються… Після того, як світ розділився, вони пішли жити на Острів Достатку — те місце, куди ми вирушаємо після смерті, тобто ті з нас, хто вмирає добре. А ті з нас, хто вмирає недобре, потрапляють до іншого місця.

— Іншого місця? До якого іншого місця? — вимагав пояснень жрець.

— До Джепнатоу-хет, — тихо сказав я. Країни