Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— А що це означає — померти погано? — запитала Тіалон.

— Померти неспаленим. Померти на морі, або зігнити, або померти у розпалі розпусної пристрасті. Та ангел, що мене переслідує, померла в Алейліні, що на півночі. Її тіло так і не спалили, і тому вона не може спочити.

Тіалон кивнула.

— Я читала в книжках одного з наших вчених, чоловіка на ім'я Фірдред Бейнський, що острівні люди спалюють своїх мертвих…

— О так! — перервав роздратовано жрець. — Моя дочка обожнює географів. Але дозволь запитати тебе, ладьявеле, — твій народ спілкується з мертвими?

— Ні.

— Він тремтить! — заволав жрець, відкинувшись у кріслі й піднявши брови. — Ну, це вже щось! Це, принаймні, виходить за рамки звичного! Отож, ваш народ не прагне дістатися до мертвих; він не є аматором могил. Чудовий, розумний народ, оті ладьявен! Але наш власний народ, як ти, мабуть, знаєш, має просто-таки жахливу пристрасть до ангелів. Одного часу було так: досить тобі було уві сні побачити свого померлого дідуся, як тебе вже тягли до храму. Тих, хто стверджував, що може розмовляти з мертвими, оточували шаною, і люди приходили до них з усілякими питаннями, так начеб ті були оракулами. Як вродить кукурудза, куди поділося подароване мамою намисто, за кого я вийду заміж, хто вкрав мого буланого — різні дурниці, трюки, фарс! Так, любов до ангелів була колись виразкою цієї країни, і я той лікар, який її вирізав.

Ми дійшли до моменту, якого мені не можна було оминути.

— Якщо ви лікар, — сказав я, — то вилікуйте мене. Допоможіть мені знайти тіло моєї співвітчизниці. Мені треба поїхати в Алейлін, або нехай тіло ексгумують і пришлють мені сюди. Я маю спалити його на погребовому вогнищі.

Старий вперся у мене поглядом. На якусь мить вираз здивування і навіть поваги перебіг його обличчям бляклого старого баклана, побитого снігами. Відтак він подивився на Тіалон, знову перевів погляд на мене, відкинув назад голову, оголивши поморщене горло, і зареготав.

— Дивовижно! — вигукнув він. У його сміху не було справжніх веселощів; це був жорстокий звук, що скидався на точення дзьоба об камінь. — Він просить мене відрядити людей, аби вони вешталися країною, розкопували могили, влаштовували літні вогнища, як це роблять наші селяни по закінченні сінокосу. Яке б це було свято! І ти, гадаю, — продовжив він, підвівши голову, щоб зафіксувати мене своїм хижацьким проникливим поглядом, — ти, без сумніву, будеш керувати процесією, люблений і шанований усіма, і ще із сотню літ не буде кінця переказам про цю історію. Ні, ладьявеле, цього не буде. Я не дозволю дурити своїх людей. Я хочу бачити їх чистими, і чесними, і здатними читати Ванатул. Слова є вершиною духа, і в книжках ми можемо спілкуватися з мертвими. Поза цим немає нічого правдивого, немає жодних голосів, які ми могли б почути.

Він обернувся до доньки.

— Гадаю, Сірі Доми.

— Так, батьку, — пробурмотіла вона. Тоді перетнула кімнату і вдарила в гонг, розсипаючи дзвінкий, як бризки льоду, звук. Вона залишилася в тіні, її обличчя нагадувало кам'яний диск; світло вогню торкалося тільки щиколотки і чорного ворсу капця.

Її батько склав мапу на колінах, вигладжуючи кожну зморшку.

— Веймаро, — звернувся я до нього, але він не підвів очей.

За мить ми почули тупіт, і коли прибула охорона, щоб забрати мене в Доми, я підвівся так різко, що дзиґлик піді мною перекинувся.

Сірі Доми. Лікарня для психічнохворих, розташована у Вельвалінгу, на південній стороні Вежі Мирри. Побудована у 732 році, вона призначалася для членів Імперського Дому. Так тривало до 845 року, коли, простоявши деякий час порожньою, вона перейшла до інших знатних родин. Нині будь-яка особа, благородна або з простолюду, отримавши дозвіл од жерця або жриці, — за винятком жерців культу Авалеї, — може отримати там лікування. Доми функціонують відповідно до філософії Мюїрна Фейрівельського, який надавав особливої ваги світлу, повітрю й мовчанню в тактиці ведення та лікуванні божевільних.

Я закрив книжку й підвів погляд.

Білі стіни, біла підлога, стеля пофарбована на взірець неба.

Я пригадав, де чув раніше ці слова: Сірі Доми. Переповнена кав'ярня в Бейні, безладна розмова про відомого художника.

— Замкнувся на кухні, — казали. — Майже стік кров'ю.

Молода жінка, яка пила зі мною, скрушно покрутила головою.

— Бідний хлопчина! Заберуть в Доми.

— Куди-куди? — перепитав я.

— В Сірі Доми, — уточнила вона. Знову оте дивне гойдання головою, закочування очей, сміх. У глибині її сліпучої посмішки виднівся єдиний потемнілий зуб.

Я повернув у свою торбину книжку Супутник ліхтарника, викрадену з бібліотеки Єдова в готелі Урлома. Догладяч, який привів мене сюди, сказав, що я можу користуватися полицями, якщо захочу, але я не захотів. Я б не хотів облаштовувати собі дім у цій білій кімнаті. Мої книжки залишилися там, де й були. Догладячі забрали мій одяг: тепер я одягнений у те, що носять в Сірих Домах — бляклий балахон з поясом. Вони забрали мій гаманець, «на зберігання»; забрали мої пера й чорнило. Але писання заохочувалося. Вони видали мені м'який олівець із закругленим вістрям.

На полиці стояли інші книжки. Я перетнув кімнату в чотири кроки і перехилився набік, аби прочитати назви на