Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Я роздивився довкола. Потер стіну пальцем; трохи білої фарби залишилося на пальці. Взявся ходити довкола стін, аби розім'ятися й забути, що є в'язнем. Я міг би вийти в загальну кімнату, де попід стінами вишикувалися фарбовані білі кушетки, але відчував огиду до товариства інших пацієнтів. Під час години кебма двоє з них витріщалися на мене, перешіптувалися і хихотіли: чоловік з пошрамованою головою й жінка з акуратною пов'язкою на кожному кінчику пальця. В жінки були фарбовані в яскраво-зелений колір повіки і густо намащений чимось червоним рот. Перехопивши мій погляд, вона помахала мені тими таємничими обмотаними пальцями…

Ні, не варто туди йти. Я все ходив і ходив по колу, в марній надії втомити себе, перш ніж настане ніч. На високій стелі наді мною сяяла лампа — надто далеко, щоб дістати, ще й забрана у залізну сітку, аби ніхто не міг розбити скло.

Попри те, що двері були замкнені, ангел все одно прийшла.

Я видерся зі сну в супроводі власного крику.

Вона була тут, її руде світіння, її одяг, текучий, мов рідина.

Я вигинав спину дугою і корчився на ліжку, вся кімната раптом стала могилою, а серце — божевільним інструментом, що б'ється так шалено, аж несила терпіти. Мій страх все ще був тваринним, нагальним і нездоланним, як крик віслюка, який відчув запах крові.

Вона встигла сказати багато чого, перш ніж я зміг почути її поза ударами свого серця. Думаю, що вона говорила мені про холод. Але я бачив тільки її руки в русі, похилену на один бік голову; світло, що линуло від неї, вихоплювало обриси книжкових томів на полиці. Я дивився на її вуста, як вони відкривалися й закривалися; насправді це була лише гра її світла. Я уявляв, що нутро в неї порожнє або наповнене попелом чи парфумами. В неї був серйозний погляд, хоча очі мала все такі ж нелюдські, непрочитувані. Рухалася так, як, за моїм уявленням, мали б рухатися під водою вугри.

Її думки, її образи вторглися в мене: я був відкритий, як поле. Я побачив обличчя її матері, потім кут вулиці десь у Бейні. Те, що це був Бейн, я пізнав за формою ліхтарів. У блакитному світлі повз мене проїхала кривобока карета. Виднілися дахи, опівнічне небо було таким холодним, що зірки дзвеніли суголосно з ним.

Я качався по підлозі, кидався об стіни, аби позбутися цього видіння. Кімната стала срібною і кидала мною туди-сюди, мов човен. Я втратив свідомість; прийшов до тями, лежачи на підлозі. Наді мною рухалося світло: земне, масляне світло каганця, настільки рівне й природне, аж мені сльози навернулися на очі.

— Поглянь, він приходить до тями.

Один з доглядачів, служників богині Лейлін, обійняв мене за плечі й допоміг сісти. Інша доглядачка тримала каганець. Той, що був поруч зі мною, обтирав мені скроні холодною носовою хусточкою, що наповнила повітря запахом товченого плюща.

— Ось так, — промовив заспокійливо. І допоміг мені лягти в ліжко. Його товаришка спостерігала за нами, її занепокоєне обличчя підсвічувалися знизу, через що здавалося, що має вуса, схожі на відбиток великого пальця.

— Може принести вам що-небудь? — запитала вона.

— Так, принесіть мені тіло мертвої дівчини.

— Що-що? — перепитав інший доглядач, нахилившись до мене.

— Нічого, — видихнув я.

«О доброзичливий читачу, — писав Фірдред Бейнський з дороги над Гаделлоном у північних горах, — не думай, що людина у якийсь момент закінчить творення себе самої. Душа завжди може перекуватися в нову форму; і тепер вогненна рука Іви взялася за мене не на жарт — більше того, він навіть накинувся на мене зі своїм молотом… О ви, бейнські панії, чарівніші за квітки мімози, що ви подумаєте, якщо я скажу вам, що впав на землю і поповз на животі в убогу халупу чаклуна з гірського схилу, який носив шапку з овечих сечових міхурів? Тільки відчай примусив мене підкоритися йому, бо рана на моєму стегні стала поширювати поганий запах. Я подивився в його очі, обмащені жиром, і сказав собі: настає день, якого ніщо не провіщало…».

Ось і на мене теж накинулися з молотом; і в зіткненні з привидом я був готовий, як Фірдред, вхопитися за будь-яку надію на зцілення. І коли дочка жерця, Тіалон, прийшла до моєї кімнати і сказала: гадаю, я могла б послабити твій біль, — я сів на ліжку і виголосив:

— Зроби це.

Вона помовчала.

— Ти дуже піддатливий на умовляння. Чи не хочеш спершу вислухати мою пропозицію?

— Мені цього не треба, — прошепелявив я. У мене розпухла губа — розсік уночі, падаючи.

Вона підтягла до себе бредіс — обтягнутий шкірою писарський дзиґлик, що стояв під стіною — і сіла, схрестивши ноги.

Я знову ліг. Її обличчя розташувалося трохи вище за моє, отож я міг добре придивитися до її вушного завитка і блакитного татуювання на скроні. Вона принесла з собою пошарпану скриньку для письма, і тепер відкрила її, поставивши собі на коліна, і вийняла малу книжечку в білій палітурці.

Прочистила горло. На фоні книжечки особливо помітною була брунатність її рук. Коли вона рухалася, по ній перебігала покліткована тінь од сітки, що захищала лампу.

— Для цього насправді ще зарано, — сказала вона, глянувши на мене, — але я подумала, що це допоможе тобі зрозуміти, яке лікування