Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Вона відкрила книжечку і прочитала: Бо нитка є тобі дороговказом. Бо ти зодягнений у світанок. Бо в полі знайшов ти захований скарб. Прихили ж коліна, мандрівниче, і візьми його. Цей скарб — слово. А тепер устань, підніми патерицю свою і йди, поки не знайдеш інше».

Вона закрила книжечку, погладила обкладинку.

— Цю книгу написав твій батько, — озвався я. — Коштовності з Каменю.

Вона подивилася на мене і усміхнулася.

— Ти її знаєш.

— Бачив у Бейні.

— Читав?

— Лише рядок чи два. Читав те, що там мовиться про ангелів.

Легкий рум'янець забарвив її щоки.

— Добре. Я щойно прочитала тобі уривок з глави про читання.

Читання, сказала вона: у цьому полягала її пропозиція. Уривок, який вона мені прочитала, був промовлений вустами богів. Ці слова були висічені на Камені, що його покійний вчитель її батька знайшов у пустелі, де блукав на почутий уві сні заклик. Читати Камінь і записувати прочитані слова було справою життя для батька, а її справа життя полягала в тому, щоб допомагати йому. Глава про читання була однією з перших, яку вони записали. Вона розповіла, що батько, осягнувши сенс тієї глави, скоцюрбився на підлозі й стогнав, немов народжував красу цього благословення.

Вона сказала, що читатиме мені.

— Гарна ідея, — погодився я. — І що воно має дати?

Вона нахмурила брови, але не з образи, а роздумуючи над запитанням. Її обличчя прибрало відсутнього вигляду, немов вона дослухалася до внутрішнього голосу.

— Думаю, — промовила нарешті, — те, що мучить тебе, — це втрата рівноваги, брак ладу. Писане слово несе в собі лад набагато більший, ніж мовлене слово. Я вважаю, що тобі слід читати, причому безупинно, читати все, що трапиться під руку. А коли ти втомишся, я читатиму тобі. Цей метод вже мав певний успіх. Я практикувала його з іншими. Один з них повернувся до своєї родини.

— Небагатьох я знаю, хто читає більше за мене, — відповів я їй. Тим часом я лежав на спині, а вона підвелася і нахилилася наді мною із золоченим пером в руках.

— Пробач, — промовила стиха. Відтак поставила дві крапки мені над бровами і виміряла відстань між ними мірною стрічкою. Губи мала зосереджено стулені. Дотик рук був твердий, попри всю її худорлявість. Її одяг мав сухий запах, подібно до землі, нагрітої сонцем. Закінчивши, записала кілька рядків у записник, що був у її скриньці. — Висновок Ури, — пояснила вона. — Про вплив думки на кров. Його так ніколи й не довели.

Підійшла до полиці й присіла, щоб прочитати назви.

— Читав щось із цього?

— А ти не збираєшся читати молитви? Ну, щоб настановляти мене, вести шляхами Каменя?

Вона посміхнулася до мене через плече.

— Не має значення, що ми читаємо, але я воліла б, щоб тобі не було нудно. — Ще раз перебіглася назвами. — Спробуймо це. Мемуари Вояка.

Тіалон повернулися на бредіс, прихопивши з собою товстенький томик. Друк виявився для неї задрібним, отож для зручності читання вона сягнула по принесені у скриньці окуляри. Вони звисали на ланцюжку, який заклала собі як намисто. Прилаштувавши їх на носі, відкрила книжку навмання і почала.

Звичайно, честю було воювати під її орудою, за що я дякую Тому, Чиє Обличчя Приховане. Я пам'ятаю опівнічну сторожу і те, як ми могли бачити, що каганець все ще світить в її наметі чи в наметі одного з її наложників. Куди б вона не вирушала, всюди брала з собою усіх сорок сім наложників, а ті не скаржилися, хоча деякі з них були зовсім хлопчиками, і їхня шкіра серед зими геть потріскалася, як і наша, і якщо бракувало деревини для нагрівання води, вони йшли немитими так само, як і ми… Але після того, як Дрюнве помер тієї весни, Фереланья вже ніколи не була такою, як раніше, хоча й продовжувала мати сорок шість наложників, яким належалося її утішати, тому ми, вояки, й кажемо, коли в житті щось втратило смак: «це щось таке, як сорок шість наложників пані генерала»…

Звісно ж, таке лікування виявилося провальним.

Але голос Тіалон продовжував заповнювати собою години, і я щодня чекав на неї з усе більшим нетерпінням. Я ніколи не чув наближення її кроків. Вона завжди стукала, потім зазирала у двері, посміхаючись, і нерішучо заходила, завжди зі своєю скринькою для письма.

Ясність, думав я. Ясність і музика. У неї був низький, виразний голос, не такий потужний, як дзвін, але резонуючий, як ліміке, олондрійські цимбали. Вона читала мені вірші Деміоса Бешайда і листи Скендхо Письменного, вождя Броджіара, який заповів поховати себе під бібліотекою Телкана. Вона читала мені п'єси Неавендіс Поетеси з великим артистизмом, змінюючи голос і міміку, аби відповідали різним персонажам. І була розчарована, побачивши, що зміни в мені не настають. Через тиждень мені більше не потрібно було хитати головою. Вона вже могла читати по моєму обличчю.

— Не здавайся, — прошепотів я.

Вона усміхнулася. Її рука потяглася до моєї подушки і взялася перебирати неслухняний торок на ній. Пристойність чи сором'язливість завадили їй торкнутися мого волосся. Замість цього вона теребила торок, аж поки той урвався. Скинула його зі спідниці, куди він було причепився — біла прядка на чорному тлі.

— Розкажи мені що-небудь, — попрохав я, боячись, що зараз вона піде, боячись, що вона вислизне туди, де проживає решту свого життя, у щасливе й впорядковане місце, збудоване з книжкових полиць,