Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви не розумієте, ви нічого не бачите, це просто у вас під носом, а ви й не помічаєте!
Найчастіше вона не пам’ятала, що сама робила, тому ні я, ні Тато з нею про це не говорили, ми робили вигляд, що нічого й не сталося, і думали, що немає сенсу ворушити лезо у відкритій рані. Пережити це було важко і так, нам геть не хотілося переживати це на словах і в спогадах ще раз. Іноді вона усвідомлювала, що зайшла надто далеко, що вона зробила чи сказала щось не те, і це було ще гірше, бо в такі моменти вона вже більше нас не лякала, але робила боляче, дуже боляче. Потім Мама усамітнювалась, аби поплакати від своєї туги, здавалося, що вона не припинить плакати ніколи, так, ніби вона, спускаючись схилом, набрала забагато швидкості, її туга прийшла відкілясь з висоти, її туга прийшла відкілясь здалеку, і вона не могла цього витримати. Її макіяж також цього витримати не міг, він розмазувався обличчям, не тримався вій і повік, замащував її круглі щоки, покидав її шалені очі, що робили її страшенно красивою. Після туги приходила пригніченість, вона сиділа в куточку, обличчя вкрите волоссям, голову вона втягувала в плечі, нервово сіпала ногами та голосно сопіла, аби відновити дихання, так, ніби щойно швидко бігла. Я вирішив, що вона точно намагається випередити власний смуток, от і все. Коли вона була в такому стані, ми з Татом відчували себе взагалі непотрібними. Він міг намагатися її втішити, говорячи з нею ніжно, аби заспокоїти, та і сам я марно намагався до неї ластитися, все було даремно, в такому стані вона була невтішною, і між нею та її проблемами не було місця для нас, зайняти його було неможливо.
Аби пом’якшити розмах і тривалість таких криз, якось по обіді ми влаштували воєнну нараду. Втрьох ми всілися на терасі, аби визначитися, хто і якою зброєю поборе це велике нещастя. Тато запропонував Мамі більше не пити коктейлів протягом дня, коли їй тільки заманеться, йому здавалося, що це не можна виправдати нібито постійною спрагою. Якщо й не було певності в тому, що коктейлі прискорюють переїзд маминої голови, то було ясно, що вони цей переїзд також і не сповільнюють. Мама погодилася, на свій превеликий жаль, бо для неї коктейлі були справжньою пристрастю. В результаті переговорів їй вдалося домовитися про келих вина під час кожної трапези, аргументом було те, що під час війни нерозважливо відбирати в неї всю її амуніцію.
Як добровільна бранка, вона попросила нас замикати її на горищі, щойно безумство почне проявляти перші симптоми. Вона заявила, що тільки в темряві може зазирнути глибоко в очі своїм старим демонам. З великим смутком Тато погодився позачиняти всі бійниці нашого замку, він позамітав пил і прибрав у кутках усе павутиння, аби поставити на горищі ліжко. Треба бути ну дуже закоханим, аби погодитися замкнути власну дружину в такій похмурій кімнаті, щоб вона заспокоїлась. Щоразу, коли приходило безумство, було страшно дивитися, як Тато веде її нагору, на її горище. Мама кричала, а він говорив із нею дуже ніжно, бо не міг інакше. А я ж затуляв собі вуха, коли все це тривало надто довго, я йшов до озера, аби спробувати забути все те свинство, що нам посилає доля, та іноді навіть біля озера я чув Мамині крики, тоді я починав голосно співати і чекав, поки крики перетворяться на шепіт. Щоразу, коли перемогу в битві проти демонів було отримано — це була битва проти самої себе, — вона зсередини стукала в двері та переможно виходила з горища, вона була виснажена, а також трохи присоромлена. Навіть якщо після нападу на горищі Мама була дуже втомлена, вночі їй не вдавалося заснути, тому вона пила снодійне. Поки вона спить, жоден демон на неї не нападе, тож вона зможе відпочити, як справжня борчиня.
Оскільки Мама вечорами більше не пила аперитив, Тато ходив пити свій у товаристві сосни. Поки пив коктейль, одночасно виливав отруйну вибухову речовину біля підніжжя дерева, що вбирало все, ні про що навіть не здогадуючись. Коли я запитав у нього, чому він ділить аперитив із деревом, він розповів одну історію, таку міг вигадати тільки він. Тато сказав, що п’є аперитив у товаристві дерева, аби відсвяткувати його від’їзд, тому що скоро дерево звільнять, і що на нього чекають деінде. Він сказав, що з ним секретно зв’язалися пірати, котрі повідомили, що їм треба стовбур, аби виготовити щоглу для корабля. Оскільки він не був злим, то не хотів рубати дерево сокирою, і тому чекав, поки воно саме впаде, як доросле.
— Бачиш, дерево покине ліс, аби подолати моря та океани, воно обійде довкола цілої землі, буде мандрувати ціле своє життя, зупинятиметься в портах, долатиме бурі, тихо заколисуватиметься, одягнуте в прегарні старі такелажі, а вгорі — у чорний прапор із черепом і перехрещеними кістками, його чекає велика корсарська кар’єра, запевняю тебе, воно буде щасливішим і потрібнішим на кораблі, ніж тут, де губиться поміж такими самими деревами та стоїть без діла! — розповів він, виливаючи останній ковток речовини на коріння, а шумовиння — під ноги.
Я запитував себе, звідки він черпає всі ці історії. Я знав, що для того, аби Мама не стала ще безумнішою, він пив свій аперитив поруч із деревом, усе, аби просто викреслити його з пейзажу.
Але, уявивши дерево на кораблі, що йде крізь Карибське чи Північне море, та несе на борту піратів, які прямують до таємних островів, я вирішив повірити його історії. Бо, як завжди, він умів красиво брехати з любові.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чекаючи на Боджанґлза», після закриття браузера.