Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 68
Перейти на сторінку:
я намагався її перемогти, але що далі, то більше переконувався, що ця думка є сама правда. Я ніде нічого подібного не читав: щоб так, такими словами, такими образами мовилось про людську любов, трагізм людського життя, тугу за великим почуттям, про несумісність земного блага з небесним блаженством. Я бачив не стільки героїв, цих дуже живих, але все ж маріонеток, скільки чиюсь величезну, нелюдську, богоподібну душу, яка увібрала у себе, а основне — яка усвідомила в собі всю недосконалість загальноприйнятого, віддалася мрії про інший світ, жила тугою за цим світом. У кожному з нас живе якесь неприйняття того, що нас оточує. Але то був не критицизм. Ця душа не приймала не обставини, а себе, що визначилася цими обставинами. І це було грандіозно — бачити цей двобій з самим собою, цей шлях піднесення до себе нового коштом себе ж самого. Не критицизмом, не злом, а лише любов’ю перемагала ця душа життя, відсторонюючись від улюбленого щоденного існування. Це я зрозумів: лише люблячи, можеш дистанціюватися від того, що любиш. У його філософських томах я знайшов такий вислів: «Любов є ніж, який перерізає мотузки, що зв’язують. Любов’ю звільняєшся від того, що любиш». Минуло багато років, а я пам’ятаю ці дивні слова.

Коротше, переді мною постав, можливо, останній романтик століття, динозавр, що наважився існувати в епоху космосу, атома і відео. І що приголомшувало — він освоїв цю епоху, він включив у життя, над яким він піднявся, і ракету, і телевізор, все. І ракета, і телевізор — були також ним, що переміг самого себе. Було дивно, незвично бачити цю викопну істоту, що збереглася на своєму острові серед бурхливого океану земних радощів та буденних турбот. Можна було подумати, що він взагалі не жив цим життям, існував в якомусь іншому, позахмарному вимірі. І про ці виміри він повідомляв — для тих, хто звик визнавати лише те, що бачать їх очі. Внутрішній зір цього Соареша, або як там його, був жахливим за силою. Зрештою я зрозумів, що зіткнувся з якимось фанатизмом: тому що нормальна людина не стане відмовлятися від того, що дає їй час. Але я також бачив, що його відсторонення від реальності, якою всі живуть, — така ж незламна правда, як і моє розчинення в ній. І що він так само цільний у своїй самотності, як я — у своєму злитті з оточуючим, яке годує мене, суспільством.


Я взяв навмання ще кілька томів з кінця ряду: там теж були якісь дикі, ніколи мною не чуті думки, образи, грандіозний розмах. Та сама впевнена рука, що володіє словом. Досить було відкрити сторінку навмання, як звідти на тебе обвалювалося це чудовисько — у вигляді віршованих криків, філософських риторичних питань, драматичних конфліктів. Там жила роздерта, заплутана в загальнолюдських протиріччях, кровоточива душа, яка знаходила, перейшовши межу страждань, свого бога любові і смирення. Це, повторюю, було щось приголомшливе: живий вулкан живих почуттів, оголена щирість, яка зверталася до найглибшого в тобі, до давно забутого тобою. І при цьому — бездоганний смак, почуття міри, пронизлива зрідненість з твоєю власною душею.

Я поставив томик на місце і так стояв, біля шафи, не здатний промовити слово. Новими очима дивився тепер на чоловіка, що нахилився над столом: невже це все написав він, ось цей? Я зовсім забув, що я телерепортер, всі мої професійні звички і почуття кудись зникли. Я навіть забув про власну невпевненість, не думав більше про те, що я тут роблю.

Раптом він повернув до мене голову і запитав:

— Ну що?

Мені здалося, він чекав, поки в мені все перевернеться, поки я, вражений прочитаним, заклякну біля цієї шафи. Тепер я був іншим — і він міг говорити зі мною, як з іншим. Тепер він теж міг бути іншим, більше собою. З нього злетів його чемний глянець, зникли його приємні посмішка, манери. Він відчував, що тепер він для мене щось — завдяки цим словам, написаним його рукою, які дійшли до моєї свідомості. Я досі не збагну, як сприйняття іншої людини так різко може визначатися тим, що вона написала, створила. Тепер він не був для мене просто смішним літератором-відлюдником, ні. Я не був настільки дурний, щоб не відчувати, чого все це, вся ця заставлена томиками полиця, варта. Я міг помилитися, погортавши якусь одну річ, але після того, як я переглянув десятки томів, я міг собі хоча би приблизно здати справу, хто переді мною.

— Послухайте, — сказав я, все ще стоячи біля шафи, — це ж...

— Що?

— Ви ж розумієте, що це все на рівні... — я задихався, мені не вистачало повітря, як ніби це був не я, а зелений захоплений юнак. — Я не хочу розкидатися словами, але... Це вам не належить, розумієте? Є ряд: Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой...

— Ви хочете сказати, що я міг би стояти в цьому ряду? — господар раптом розсміявся: якимось неприємним, злим, дивним сміхом. — Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой, Соареш... Ні вже, дудки, — він піднявся. — Суспільство не отримає всього цього, — він показав на шафу. — Не отримає ні крихти.

— Але чому? — я дивувався: я не впізнавав його.

— Суспільство не гідне всього цього.

— І це говорить той, хто написав так про любов?

— А де ви бачили в суспільстві любов? Любов звідти давно вигнана. Хіба про неї — всі ваші газети, телепередачі, книги? Я бачу, вам цікава моя таємниця — добре, я вам її розкрию, — він обійшов стілець, почав ходити туди-сюди. — Але ви повинні тримати це при собі, зрозуміли? Якщо я помру — тоді можете говорити, що завгодно, але не раніше. Ви думаєте, я такий простенький, яким здаюся? У мене давно назріла потреба комусь розповісти про себе, комусь чужому, до якого я відчую

1 ... 32 33 34 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"