Читати книгу - "Останнє бажання"

Тоді, коли вони оселилися в кімнаті в цьому помешканні, Іван Івак уже не ходив на нічні зміни. Працював в архіві, ходив на роботу зранку до вечора, в суботу до обіду, в неділю вихідний. А Кулевич працював позмінно, тобто часто бував удома вдень, а працював вночі.

— Тобто? Навіщо ти ходила до нього?

Люба зітхнула.

— Саме те, що ти подумав.

Відтоді, як цю кімнату займав лейтенант Кулевич, минуло чи не сорок років. Вони обоє були немолоді та хворі, Люба смертельно хвора.

— І, навіщо ти вирішила зараз розповісти мені про це?

— Сказала й полегшила душу. Але я ще не все сказала.

— Ти, мабуть, відпочинь. Тобі тяжко говорити, Любо.

— Ні, я скажу зараз. А ти послухай.

— Гаразд, кажи. Кажи, Любо.

Івану захотілося повернути зізнання Люби на жарт. Зрештою, відтоді справді минуло так багато часу.

— Він був кращий за мене? — спитав він.

— Івасю, я боялася його! Як Валерик засне, так він і шкребеться у двері! І казав: Іванові ні слова! Бо буде зле і тобі, і йому!

Так, той час для багатьох забувається, але не для нас, подумав Іван Івак і стиснув руку Люби.

— Відпочивай, Любо. Зрештою, він погано закінчив, лейтенант Кулевич. І то ми зайняли його кімнату, а не він нашу.

— Івасю, то він мені розповідав, чим ти був зайнятий на роботі. Про кімнату мінус якусь там у підвалі, наприклад!

— От негідник! — цього разу Іван Івак обурився по-справжньому, — навіщо було мучити молоду жінку, в якої була мала дитина! І він же ж не мав права про все те розповідати! Він давав зобов'язання про нерозголошення! Як і я, зрештою, як і всі ми!

— А він не витримував і, хильнувши декілька чарок, патякав про всі ті речі. Він розповів, як усе те у вас було. І про мотузку, і про чохол, і про п’єдестал, і про вирок. І про «Смєло, таваріщі, в ногу».

— А імен засуджених він не називав?

— Ні, він не називав ніяких імен. Але він не витримував усього, що знав. Тому пив, тому гуляв.

— Ти його ніби жалієш… — сказав він хворій дружині з нотками неприязні в голосі.

— А ми всіх вас жаліємо! А знаєш, яка в нас найбільша мрія? Той, кого не треба жаліти!

— Хто сам жалітиме? — іронічно спитав Івак, який жалів Любу, гріх їй скаржитися! Середньостатистична жінка Країни Рад прожила суттєво тяжче життя, ніж вона. Але ж от, як тяжко вона вмирає.

— Таємна мрія кожної жінки — це той чоловік, перед яким можна стати на коліна! Але який не дозволить цього зробити, — відповіла Люба. — Але всіх таких ви, певне, перевішали…

— І в якій це ти книзі прочитала, Любо? — подумки спитав хвору дружину Іван Івак, — і навіщо ти ходила на танці до курсантів школи НКВД, якщо хотіла такого чоловіка? Я розумію, в юності не все розумієш. А надто, якщо юність припала на кінець сорокових у Країні Рад.

А вголос він, знову пом'якшивши свій тон, сказав:

— Відпочинь, Любо, все це було так давно! Це зараз не має ніякого значення!

— А що, що має значення тепер?

— Твоє здоров'я, Любо. І ти неодмінно одужаєш. У нашій країні почалися зміни на краще, — Люба помирала під час перебудови, яку тоді всі вітали, — і в тебе скоро почнуться зміни на краще. А поки відпочинь. Не нервуй. Не згадуй тих часів. Вони минулися назавжди.

І він підвівся від ліжка Люби.

— Зачекай! Я ще не все сказала! Сядь і послухай! То я повідомила ваше керівництво, що Кулевич розголошує заборонені дані, і тому його забрали! А перед тим з'ясувала, що в нього не було нікого! Ні батьків, ні сестри, ні брата! Таких складніше було змусити мовчати! Бо відповідальність за розголошення переносилася на близьких людей.

— Я знаю, Любо, кому ти розповідаєш? А ти заспокойся! Все це було так давно!

— А щоби здати його, ми ходили в дім полковника Гибаряна! Пам'ятаєш його? Ми з ним познайомилися в санаторії в Криму! То чоловік Маріети, з якою я товаришувала тоді! Пам'ятаєш, як ми були в них у гостях на вулиці Толстого?

— Бідна моя, — Іван знову сів на стільчик біля ліжка і взяв Любу за холодну руку.

— А підказала мені ідею, як позбутися Кулевича, наша Ірина Василівна. А вона ж була прибиральницею…

— Прибиральницею, — прошепотів він, саме зараз збагнувши, якого штибу прибиральницею була їхня сусідка. Але він не став обговорювати, чи відомо це було хворій дружині, яка продовжувала свою сповідь:

— Ти, либонь, забув, а я добре пам'ятаю, як вона ревно відмивала нашу хату протягом кількох днів, як його забрали. І коридор, і кухню, і особливо місця спільного користування.

— Я ж тоді весь час був на роботі. Так, після його зникнення в нашому домі стало добре, я це відразу відзначив, але не міг вимовити цього. Сморід зник, але в цій кімнаті він іще довго стояв, поки її нам