Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пам’ять крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Пам’ять крові"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пам’ять крові" автора Юрко Вовк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 51
Перейти на сторінку:
його батьками.

– Сьогодні вночі всіх твоїх постріляно, Войцеху, – ховаючи очі, мовив він, коли вони вийшли на вулицю. – Всі троє так і лежали рядком на підлозі, коли я вранці зайшов до вас у хату…

З батьками Войцеха жила ще молодша донька.

– Хто? – прохрипів Войцех, безсило опускаючись на східці ґанку. – Хто те зробив?

– Люди кажуть, що то міг бути Андрій Гирук з Річина. Хтось бачив, що ти стріляв його матір. А може, й хто інший з Річина відімстив…

Поховавши рідних, Войцех Ших повернувся до Володимира й одразу ж пішов до начальника відділку польської поліції Косінського.

– Дайте мені людей, – звернувся він до Косінського, який знав, що сталося з родиною Шихів з Гатина. – Я знайду вбивць моїх батьків і сестри.

– Співчуваю тобі, Войцеху, – мовив начальник відділку поліції, – але так я не можу зробити. Якщо ми будемо мстити за сім’ї наших поліціянтів, то перетворимось на партизанку. Німці нам того не дозволять.

«Партизанка, – повторював подумки Войцех, з відразою дивлячись на товсте пихате обличчя Косінського. – От куди мені треба йти. В польську самооборону, батальйони хлопськє[33]. Там мене зрозуміють…»

Він згадав про Левона Красніцького, який уже більше місяця був у Світлині, у загоні самооборони Юзефа Сліви. Виходить, що і йому туди дорога.

Вже третій день Войцех Ших і Левон Красніцький безперервно пиячили. Помінявши компанію Тадеуша Лаби на спілкування зі своїм давнім товаришем, Левон сподівався, що нарешті уникне тих щоденних розмов, сповнених жадоби нищення. Та він помилявся. Войцех говорив лише про помсту. Напившись, він звірів, змальовуючи страшні картини смерті своїх уявних ворогів. Це було схоже на божевілля.

– Я посаджу того Андрія на палю! – бризкаючи слиною, кричав він, дико поводячи червоними від самогонки і безсоння очима. – Але перед тим відрубаю йому пальці, якими він стріляв моїх батьків і Ядзю. І виколю очі, якими він на них дивився!

Він випивав, майже не закушуючи, чергову склянку самогонки і продовжував сипати погрозами і прокльонами. Закінчувалось це лише тоді, коли він без пам’яті падав головою на стіл. Щоразу, перетягаючи нерухоме тіло товариша на ліжко, Левон обіцяв собі, що назавтра припинить весь цей жах. Та наступного дня він знову піддавався на слізні вмовляння того посидіти з ним, підтримати. Зрештою, йому було шкода Войцеха.

Усе припинилось після того, коли зранку до них зайшов Юзеф Сліва. Левон уже встав і навіть встиг прибрати зі столу залишки вчорашньої вечері. Войцех усе ще хропів на ліжку, скрикуючи уві сні. У невеликій кімнаті стояв нестерпний запах.

Привітавшись, Сліва зиркнув на Войцеха, коротко гмикнув і звелів Левонові:

– Пішли на вулицю, бо тут можна задихнутись. Є розмова.

– Ти добре впорався на тому хуторі Ковалі, – розпочав він, жестом указуючи, що треба йти в бік штабу пляцувки. – Але майже всі осадники з колонії загинули від рук українських бандитів. А то вимагає відплати. Подвійної, потрійної відплати, Левоне!

Поручник вимогливо глянув на парубка і сердито мовив, стишивши голос:

– Я врятував тебе від німців не для того, аби ти тут цілими днями цмудив вудку. Якщо пити, то перед нападом на ворога, щоб підняти бойовий дух. Затямив?

Левон згідливо кивнув, намагаючись не дихати на поручника. Він усе ще перебував під дією алкоголю, його трохи нудило.

Юзеф Сліва зупинився і, тицьнувши в Левона пальцем, запитав:

– Ти ж довчався в Стежиничах у тій совєцькій школі?

– Так, – спантеличено відповів Левон, – один рік.

– Хто тоді був директором? Мутько?

– Ну, так, Мутько. Василь, здається, Степанович. Зять наших сусідів на хуторі, Ткачуків.

– Він зараз у мене. Просить не зачіпати отих Ткачуків. Я хочу, щоб ти долучився до нашої розмови…

– А що, той Мутько – поляк? – бовкнув Левон.

– Нє. Але він у совєцькій партизанці, з якою Армія Крайова має спільні справи. Та й ми тоже.

Сліва прискалив око і поставив Левонові запитання, на яке той чекав з самого початку їхньої розмови:

– Товариша свого, Ларка Ткачука, давно бачив?

– Ще як зимою стрічались на хуторі, – похмуро відповів Левон. – Мислю, що, як і всі українські поліціянти, він у березні пішов у Свинаринський ліс.

– Правильно мислиш, – усміхнувся поручник. – Якщо Мутько видасть нам його, то, може, й не зачепимо тих Ткачуків. Бо він, холєра, щось-таки про нього знає…

1 ... 32 33 34 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пам’ять крові"