Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

— А що ж робити, Малий?

— А як ти потрапив сюди?

— Так як. Закинула мене сюди одна зграя.

— Саму суть, хазяїне. Та говори швидше — мене туди тягне!

Бісеня стало морщитися, зменшуватися в розмірах і ставати схожим на старе сухе яблуко.

— Ну це… Центр циклона, аер розірвало. А я залишився цілий, бо… А! Марі, розумничка, підказала — креонієве світло!

— От і думай у кепських ситуаціях про це світло. Тут це — твій талісман.

— А чому ти мені допомагаєш?

— Я незабаром покину тебе. Ти ще не знаєш, але в глибині душі ти майже позбувся мене. Я піду до нового хазяїна, якщо знайду, а в тобі мені дуже важко.

— А за що ти відповідаєш у мені?

Але його питання пішло в порожнечу — біс випарувався безвісти.

— Так-так, — зітхнув Марик, переварюючи все почуте. — Виходить, потрібно повторити сеанс спогадів…

Він сконцентрувався й знову у своїх думках побачив креонієве сяйво. На його подив, за столом відразу з’явилися всі біси.

Причому всі як один були з незадоволеними пиками.

— Що, братухи, не подобається? — посміхнувся Марик. — Будете заважати — взагалі позбудуся. А ну швиденько, сходи мені в правий верхній куток!

Секунда — і біси, видершись один на одного, утворили живі бісові сходи. Малий виявився на самому верху й знаками показував Марику, щоб той квапився.

— Е-ех! — вимовив Марик і, намагаючись не випускати з пам’яті чарівне сяйво, поліз нагору по бісівських спинах.

— Не подобається, чорти смугасті, — примовляв він при цьому. — Спасибі Юлику, однокласничку, хоч разок на вас покатаюся, поріддя бісівське.

А про себе подумав: «Виберуся — обов’язково позбудуся. Подумати тільки, п’ятьох виродків із собою тягати! Добре, що хоч Малий геть звалює…»

— Ну що ж, хазяїне, влазь! — зустрів його Малий, відкриваючи ставні. — Нам туди не можна. Не забувай образ, що врятував тебе. У Царстві Великого Сну це, можливо, єдине, що придасться.

— Спасибі, Малий, — потріпав його по плечу Марик. — А ви, братухи, прощайте!

І він, глибоко зітхнувши, проліз у віконце. Його відразу, як і тоді, у центрі циклона, почало проковтувати. Хоч це було й неприємно, але й не ново. І Марик цього не злякався. Боявся він лише одного — випустити з пам’яті чарівне сяйво… І ось так, чіпко тримаючи сяйво у свідомості, Марик повністю віддав себе в руки невідомості, що стала вже знайомою…

Цього разу його смикало сильніше. За мить ця невідомість закрутила його, немов пропелер, причому у всіх можливих площинах. Довго так тривати не могло, Марик відчув, що ще трохи — і йому кінець. Але, на щастя «добровольця», цього не трапилося. Через якийсь час, коли він подумки вже розпрощався з життям, уся вага злетіла з нього. Йому раптом стало легко, як ніколи. Спонуканий цікавістю, він відкрив очі й, оглянувшись, відразу закрив. Він просто обімлів. «Котися-прокотися! Не може такого бути!» — подумки вимовив він, іще б — відкрити очі й не побачити себе самого, у той час, як ти існуєш… Такому не зачудуватися важко. Марик знову відкрив очі. Так і є — він став невидимим. Оторопілому Марику нічого не залишалося, як тільки скоритися. Тим більше, що зміни не були неприємними або важкими. Навпаки, Марик почував себе добре. До того ж, його перестало крутити, і він тепер навіть не летів, він струменів у просторі невидимою ефірною хвилею.

«Взагалі-то, непогано, непогано… — продовжував спостерігати за своїми відчуттями Марик. — Так вільно, хоч і незвично… А що там Малий про сон говорив? Потрапити в нього потрібно наче…»

Щойно він подумки вимовив ці слова, довкола нього замиготіли різнобарвні відблиски.

Марику здалося це цікавим і він ще раз вимовив: «Сон».

Відблиски заграли ще швидше.

«Е, та тут, мабуть, уся справа в слові… Як там бісеня про сон марило? Загальний, чужий, мій… Ага! Мені потрібно в мій сон, мій сон!» — у такт своїм невидимим хвильовим рухам вимовив Марик.

Зміни в навколишньому світі не змусили себе чекати.

Вогники-відблиски закрутилися довкола нього ще швидше, причому з кожною миттю їх ставало усе більше й більше. А потім до Марика ясно долинув чийсь голос. Голос повільно щось проголошував на всю граючу вогниками невідомість. Марик прислухався… Потужність цього голосу була величезною, він доходив до самої серцевини невидимого Марика. Вимовлені слова, сплітаючись римою, розліталися по всьому простору, незримо заповнюючи його: