Читати книгу - "Розстрільний календар"

Логвиненко Богдан. Запікана куренівська трагедія // Тиждень. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ybZCjZ

Євстафьєва Тетяна. Куренівська трагедія. Як і чому це сталося // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/i0NA0F

Хазан Любовь. Мы к вам пришли. Не мы — овраги // Бульвар Гордона. — 2011. — № 10. Режим доступу: https://goo.gl/DMFr3X

Чернобай Татьяна. «Тринадцатое марта, Куренёвка…». Режим доступу: https://goo.gl/Uyk5eH

На засіданні Київського міського суду під час розгляду справи Валерія Марченка головував суддя Григорій Зубець (згодом, за часів незалежної України, він працював радником голови Державної судової адміністрації, членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів, головою Київського міського суду, нагороджений Подякою Верховної Ради України та іншими відзнаками).

Для Валерія Марченка другий арешт 1983 року став фатальним. В’язня оглянув лікар-уролог і повідомив, що з такою хворобою нирок той, скоріш за все, загине у таборі. Незважаючи на пряме попере­дження про імовірну смерть підсудного, за «изготовление и распространение среди советских граждан документов, клевещущих на советский общественный и государственный строй» (Марченко виступав проти інструкції міністерства освіти УРСР щодо посилення вивчення російської мови у школах України та називав це рішення «свіжим Валуєвським указом») дисидента засудили на 10 років особливого режиму та 5 років таборів. Жодних покаянних записок, щиросердних зізнань та інших спроб пом’якшити «провину» Валерій не робив. В останньому слові він сказав, «що вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро» і що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він «протестуватиме проти цього до кінця свого життя».

Кілька місяців покарання Валерій Марченко відбував у пермських таборах. Помер у тюремній лікарні у Ленінграді у жовтні 1984 року. Його мати змогла дістати дозвіл на видачу тіла та поховати Валерія біля Києва поруч із батьком — українським істориком Михайлом Марченком.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Валерій Марченко // День. Україна Incognita. — 2015. — 16 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/6FWYyN

Крыловский Владимир. Валерий Марченко. Хроника убивства // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2006. — 28 березня. Режим доступу: https://goo.gl/nV790H

Овсієнко Василь. Марченко Валерій Веніамінович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/5NXuz8

Материнське слово: Стенограма інтерв’ю Ніни Михайлівни Марченко, матері українського правозахисника Валерія Марченка (1947—1984). Записано Олександром Дубковим у 1997 році. Розшифровка — Вячеслав Баумер // Громадянська Освіта. — 2006. — № 12. Режим доступу: https://goo.gl/gV1wlM

Сім років таборів артист Кубанського симфонічного оркестру Степан Жарко отримав за виступ перед пораненими червоноармійцями. 14 лютого 1943 року він вирішив підтримати солдатів, які лікувалися у госпіталі, і заспівати для них народних пісень. Жарко професійно займався музикою — викладав співи у різних школах, ініціював виготовлення бандур місцевими майстрами, за його проектом були сконструйовані перші хроматичні бандури на Кубані.

Втім, ідея не сподобалась радянським правохоронцям. Влада досить вороже ставилась до кобзарства, вбачаючи в ньому відродження українського духу. Спроби зберегти та поширити це мистецтво обривались.

Степана Жарка заарештували за статтею 58-10 ч. 2 Карного кодексу РРФСР — «пропаганда або агітація, що містять заклик до повалення, підриву або ослаблення радянської влади або до вчинення окремих контрреволюційних злочинів», що за певних супровідних обставин могла загрожувати не лише таборами, а й смертним вироком.

4 червня (за іншими даними — 24 липня) Військовий трибунал військ НКВС засудив Жарка до 7 років виправно-трудових таборів із обмеженням у правах на 2 роки. Бандуриста етапували до Красноярського краю, де він загинув у таборі для інвалідів у місті Марійськ.

Згідно з постановою прокурора РРФСР від 29 вересня 1989 року, Степан Жарко реабілітації не підлягав. Даних щодо його реабілітації досі немає.

Жарко Степан Сергеевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ 8JXBzX

Нирко Олексій. Доля українських кобзарів-бандуристів на Кубані. Неповний реєстр кубанських кобзарів-бандуристів // Етнічна історія народів Європи. — К., 2001. — Вип. 10. Режим доступу: https://goo.gl/LKLb8O.

Польовий Ренат. Кубанська Україна. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/EFQuHA

У 1926 році Степан Рудницький приїхав до СРСР, щоб очолити кафедру топології і картографії Геодезичного інституту. Згодом він заснував та очолив Український науково-дослідницький Інститут географії і картографії в Харкові, ініціював наукові експедиції територією України, став одним із засновників української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії.

У 1933 році життя Степана Рудницького стрімко змінилося: чекісти підбурювали проти нього студентів, яким він відмовив у присвоєнні наукових звань, та колег, яких не призначив на високі посади. Було організовано провокації. Лист-наклеп, нібито написаний Василем Баб’яком, зятем Рудницького, став причиною для арешту вченого в інспірованій ДПУ УСРР справі «Української військової організації».

Досвід викладання у провідних університетах Європи відразу став підставою для звинувачень у шпигунстві, «пособ­ництві міжнародній буржуазії» та іншій маячні. 23 вересня 1933 року судова трійка при колегії ДПУ УСРР засудила Рудницького до 5 років позбавлення волі за статтями 54-4 та 54-6 Карного кодексу УСРР.

У слідчому ізоляторі Харкова Степан Рудницький писав книжку «Геономія (астрономічна географія)», на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу — «Ендогенна динаміка земної кори», наукові дослідження продовжував на Соловках. Семен Підгайний згадував, що Рудницький «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, — він просто його ігнорував і вчив молодь географії».

9 жовтня 1937 року Особливою трійкою Управління НКВС Ленінградської області науковець був засуджений до найвищої кари. 3 листопада він був розстріляний в урочищі Сандармох. Його рідних оголосили ворогами народу.

11 травня 1965 року Степана Рудницького було реабілітовано за відсутністю складу злочину, а 30 березня 1990 року — поновлено у складі Академії наук України.

Відомі географи, географічні персоналії. Рудницький Степан Львович. Режим доступу: https://goo.gl/BpXK7y

Ігнатьєва Алла. Справа «Української військової організації» та викладачі