Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Ой-бой! Добре! Не треба їх карати, таксире!

— Бачиш, Рахіє,— поважно сказав Микола Іванович,— іноді покарати людину — значить виявити повагу до неї.— Він повільно обвів поглядом усіх навколо, пригладив обрідний сивий чуб і поклав руку на Галчине плече.— Але, зважаючи, так би мовити, на обставини... Сподіваюся, такого більше не повториться? Як ти вважаєш, Галю?

— А навіщо він сказав, що ми од війни втекли?

— Правильно! — загаласували діти.— За такі слова ще не так треба всипати!

Ташен злякано відступив, сховався за спинами місцевих дітей і загукав звідти тонко й ображено:

— Самі перші обзивали! Навіщо обзивали, га? Навіщо тоді до нас приїхали? Ми вас кликали, га?

Рахія зойкнула, затулила рукою рота.

Серед місцевих почулися гнівні вигуки. Кілька смаглявих рук уп'ялися в Ташена й виштовхнули його наперед. Високий плечистий хлопчина у військовій гімнастерці з закасаними рукавами, який стояв попереду всіх, щось презирливо й швидко сказав Ташенові, сплюнув і додав:

— Ішак!

Ташен ображено випростався, закусив губу і замотав головою. Та в цей час інший хлопчак, русявий, стрункий, підскочив до нього:

— Ти не казах! Правильно Бабатай сказав — ішак ти!

— Сам Арсен ішак! — закричав Ташен, замахнувшись на русявого хлопця рукою з затиснутою в кулаці тюбетейкою.— Свою вівцю від чужої не відрізняєш, еге?

— Ташене! — голосом, глухим від стримуваного гніву, сказав Микола Іванович.— Для казахського народу немає своєї і чужої землі. Є одна земля — наша Батьківщина. І тому б'ються зараз з фашистами на Україні, звідки ми приїхали, тисячі казахів.— Микола Іванович помовчав і виразно, ніби після кожного слова ставив крапку, наказав:— Іди звідси!

В темних Ташенових очах заблищали сльози. Тремтячими руками він надів тюбетейку, потім скинув її, знову надів і пішов геть.

Микола Іванович похмуро дивився йому вслід. Рахія підійшла до Миколи Івановича, смикнула його за рукав.

— Таксире, — наче вибачаючись, мовила вона, — не треба...

Їх обступили діти. Вони позирали на місцевих з почуттям переваги.

— А здорово ви його! — весело сказала Галка.

Микола Іванович глянув на неї сумними очима.

Наталя й Генько принесли гасло. Зорка тицьнула в літери пальцем.

— Написали, а самі! Теж мені господарі! Нехай тепер тільки полізуть, ми їм покажемо, де раки зимують.

— Е-е! — раптом гнівно сказала Рахія.— Порожню голову дурні очі прикрашають, дурні вуста порожніми словами сиплють!

— Ти чого? — сторопіла Зорка, розгублено блимаючи очима.

Але Рахія, не відповідаючи, обернулася й пішла до воріт.

Слідом за нею потягнулися місцеві, неприязно озираючись на дитбудинківців.

— Рахіє! — покликав Микола Іванович.

Рахія зупинилася, постояла хвилинку, ніби розмірковуючи, потім обернулася до Миколи Івановича. За її спиною, незалежно заклавши руки в кишені, стояли Арсен і Бабатай.

— Ходи до нас, Рахіє,— знову покликав Микола Іванович.

У Зорки аж у носі закрутило від заздрощів та образи.

— Подумаєш,— промимрила вона, ревниво копилячи губи,— теж знайшлася принцеса на горошині... То одне, то інше...

Рахія ступила вперед.

— Якщо один баранчук хворий, навіщо всю отару різати? Очі є? Дивитися треба! Справедливо треба!

Микола Іванович кашлянув у кулак і сердито глянув на своїх.

— То що, друзі любі, дістали? Соромно? Мені на вашому місці теж було б соромно... Будницька, ти щось сказала чи мені вчулося? Кажи голосніше, не соромся, тут усі свої.

Зорка похнюпила голову. Вона вважала, що нічого поганого не зробила, і водночас чомусь почувалася винною.

— Чому ж ти мовчиш, Зорко? Чи ти вважаєш за правильне на «ласкаво просимо» відповісти кулаком у зуби?

— Ми не хотіли, воно само так вийшло... — сказала Зорка, не підводячи голови.

— Авжеж! — підтримала її Галка.— Ми що, Миколо Івановичу, ми такі: нас не чіпай — і ми не зачепимо!

— Хіба?! — здивувався Микола Іванович.— А то я вас не знаю, безневинні овечки...

Діти зніяковіло засміялися. На обличчях місцевих теж заграли усмішки.

— Ее-е, що там казати, таксире, усе добре навпіл,— сказала Рахія. Вона підійшла до Зорки й простягнула руку.— В нас кажуть: «Як сто чоловік знати на обличчя, то краще одного на ім'я». Тебе звати Зорка, мене Рахія, давай тепер знайомитися будемо. Ей, Бабатаю, Арсене, ходіть сюди, ви в нас теж... безневинні овечки!