Читати книгу - "Зорчина пісня"

Хлопчик діловито обгриз качан, зашпурив його й витягнув з кишені шмат білого коржа.

— Ану, геть звідси! — закричали дитбудинківці.

— Ще й дратується! Жуйна тварина!

Хлопчик засунув руки в кишені, підсмикнув штани. Тоді стулив губи й насупився.

— Що ти сказав? П-повтори,— заїкаючись, перепитав він.— Повтори, кажу тобі!

Генько стиснув кулаки й ступив до хлопця.

— Жуйна тварина! — вигукнув він, озираючись до своїх.

— А ти... ти од війни втік!

Тієї ж миті Геньчин кулак збив з хлопця тюбетейку.

Миттю і дружно місцеві навалилися на Генька, але тут підоспіли дитбудинківці. Місцеві опиралися хоробро, та дитбудинківців було більше, і до того ж, на боці селищних билися тільки хлопчаки. Дівчата з вереском кинулися врозтіч, і лише одна з них, у червоній краватці, безстрашно стала до бою, відчайдушно метляючи численними кісками.

— Ой-бой! Хуліган! Навіщо так?! — кричала вона, силкуючись розтягти забіяк.

А від будинку вже біг Микола Іванович. Слідком поспішала, чомусь накульгуючи, Наталя Доможир.

Угледівши директора, дитбудинківці неохоче припинили бійку. Дехто навіть устигнув сховатися за будинок, але більшість дітей залишилися на місці. Вони ледь стримували переможні усмішки.

Микола Іванович зупинився, розстебнув комір ватянки. У нього раптом стало чуже обличчя і чужі, незвично злі очі.

— То що ж ви... — хрипко дихаючи, видавив він із себе.— Нумо далі... Не бійтеся. Ви ж у мене хоробрі: семеро на одного...

Галка не витримала, вибралася з натовпу, вдарила кулаком себе в груди.

— Миколо Івановичу, вони перші!

— Мовчи вже,— пошепки мовила Анка, потираючи садно на щоці.

— Чому? З'ясувати спочатку треба!

Микола Іванович заклав руки за спину і глянув Галці у вічі:

— Цього разу я не буду з'ясовувати, Галю! — І наказав: — Геннадію та Наталко, негайно зніміть гасло.

Генько та Наталка сторопіло втупилися в директора.

— Навіщо?

— Миколо Івановичу, хай висить!

— Воно ж нікому не заважав! — перебиваючи одне одного, загомоніли діти.

— Замовкніть! — крикнув Микола Іванович.— Гасло писали діти, яких ви щойно набили.

Запала тиша. Генько й Наталя повільно, наче на страту, попленталися до дверей, над якими сяяли білістю слова: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»

І серед цієї тиші несподівано пролунав тонкий, сповнений гіркого подиву вигук:

— Ой-бо-ой!

Від гурту місцевих дітей відокремилася смаглява дівчинка. У білій сукенці, що віялом розбігалася з-під чорного камзола, у червоній краватці та в зелених сатинових шальварах. Тоненькі тугі кіски розсипалися по плечах. На відстані вони здавалися чорними шовковистими шнурками, пришитими до малинової тюбетейки. На кінці кожної кіски блищали сріблясті монетки.

— Навіщо так? Не треба знімати! Дуже прошу, таксир! Хіба погано написали? Ташен їв корж, а... — вона озирнулася на дитбудинківців.— У них тата нема, мами нема... Навіщо він сам один їв? Пригощати треба...

— Неправда! — закричала Зорка.— В мене тато на війні, і мама, і...

— І в мене!

— А в мене брат! — силкуючись усіх перекричати, загорлав Генько.

Микола Іванович нахилився до дівчинки.

— Як тебе звати?

— Рахія...

— Дякую, Рахіє.

— Ой-бой! — Рахія здивовано сплеснула в долоні.— Бабатай писав, Арсен писав. Уся команда — Тимур писав. Я зовсім тропіки допомагала...

Микола Іванович випростався, уважно оглянув похнюплених дітей.

— Ну, то що робитимемо?

Анка підвела голову, засмучено шморгнула широким розплесканим носом.

— Знімати.

Галка глянула на неї спідлоба й пробурмотіла:

— Вони ж перші... Теж знайшлася справедлива...

— А що хіба, ні? Нехай висить, очі коле, га?

Галка єхидно посміхнулася.

— Ніби ти не билася?

— А я, як і всі! — запально мовила Анка, але тут же схаменулася, розгублено махнула рукою і, відступивши, зникла в юрбі.

Діти зареготали. Усміхнувся і Микола Іванович. Рахія радісно задзеленчала кісками.