Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Неправда. Я не буду сама.

— Як це? А з ким же?

— Таких, як я, багато, більшість.

— Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.

— Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.

— Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.

— Як?

— Поберемося. Зрозуміло ж...

— Зрозуміло... А далі? Для мене?

— Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.

— Запізно вже.

Аж занімів, не можучи знайти й слів.

— Я стою та й думаю,— тихо, ображено,— чого я, власне, сюди приїхав?

— Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,— відповідає Агнешка удавано весело.

— Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.

Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:

— Шкода, що ми не можемо порозумітися.

— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?

— У тебе гарний голос.

— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...

— Скінчитися... я слухаю.

— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...

— То ти не хочеш мене поцілувати.

Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.

— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.

— Соромишся, боїшся?

Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.

— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!

Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.

— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.

— Про що це ти?

— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.

Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.

— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!

Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.

— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.

— То хіба це погано? Ти так говориш...

— Це дуже добре.

— Отже?

— Отже, мушу тікати звідси.

— Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?

— Зовсім ні. Поцілуй мене.

Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.

— Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.

— Перечекаймо цю стрілянину.

— Ах, то таке собі. Салюти.

Агнешка таки вгадала. Розвага дійшла до салюту. На землю спадали по-осінньому швидкі сутінки, особливо серед таких от густих дерев, що навколо флігеля, виманили розгарячених танцем та напоями гостей на подвір’я. Всі щонайтемніші кутки аж дихають, аж тріщать від жагучих і невідомо злих чи добрих розмов. Перед ганком, непорушно, з порожнім кухлем, стоїть Балч. Начебто дожидав Агнешки й Стаха, начебто чатував на них.

— Тепер ви мені не відмовите,— промовляє тихо, якось особливо виділяючи оте тепер.— Запрошую на польку.

Агнешка шукає погляду Стаха. Моргнув їй непомітно: дозволив. Зрозуміла. Матиме трохи часу підготувати втечу. Флокс! Флокс у Зависляків. Ну, що ж... Так що сьогодні зможе забрати хіба що один несесер. Флокса й решту речей муситимуть відіслати їй. Або... Треба ще буде подумати про це. Тепер же вона дає вести себе до залу. Балч злегка підтримує її, і це добре,