Читати книгу - "Куркуль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сусід глянув на нього й раптом посміхнувся. Його соромітна й легка посмішка повністю перетворила обличчя, уособила в собі всі сенси, що їх спроможна була породити Несторова фізія. Він стулив вуста і якось простувато подивився на Шевченка.
— Ну, бувай, — сказав колишній співкамерник та пішов із двору.
Щойно він досяг вулиці, стало чути стрілянину. Звідки йшов звук, зрозуміти було важко. Відлуння перкочувалося з боку на бік. Треба було поспішати. Нестор пришвидшив ходу, далі побіг. Коли Нестор прийшов до панського будинку, то побачив, як до невисокої кам’яної огорожі притулилося животом тіло чоловіка, одягненого в чорну шкіряну куртку. Руки безвольно опустилися додолу, ноги заклякли, наче лялькові. На шкіряній спині було видно чималу рвану діру. Біля тіла стояв дід Никифорович, у руках він тримав мисливську рушницю. Нестор наблизився до паркану й побачив на порозі будинку друге тіло. Старий сірий кожух. Хутрова кучма з кролика. Грубі рукавиці. З будинку висипали інші чоловіки, вони роздивлялися тіла, здивовано оглядали діда й мерця в чорній шкірі. Вийшов Гриць. Він перевернув труп на порозі. Закам’яніле обличчя. Розтулені очі. Рот напіввідкритий, наче на початку промови. Спереду дві криваві плями.
— Миколо, як же ж так! — Гриць опустився на коліна, помацав шию й закрив загиблому очі. Вони всі ще трошки постояли, не знаючи, що робити.
— Нас усіх уб’ють! — раптом промовив невеличкий на зріст чоловік у зеленій куфайці.
— Замовкни! — грубо обірвав його той, що стояв поруч, у баранячому кожусі.
— Сам замовкни! Кашу заварили! Шо тепер робити? — продовжував малий.
— Сери-перди-грійся, — без посмішки відповів баранячий кожух.
— От ти будеш срати, а я пердіти, — відізвалася куфайка.
— Ну то пішов… — почав опонент.
— Громадо, не сваріться. Треба поміркувати, дійсно, що далі робити, — промовив Гриць.
— Треба по домівках розходитись, — упевнено сказав маленький.
— Ні-і-і, це не вихід, — заперечив Гриць.
— А шо вихід?
— Треба висунути вимоги, — запропонував Гриць.
— Які то ще вимоги? — не втихомирювалася куфайка.
— Нехай облишать нас у спокої. Ми не чіпаємо радянську владу, і вона нас не чіпає, — Гриць посупився.
— А з трупами шо вирішимо? — спитав баранячий кожух.
— А шо тут вирішувати? Убили вони одне одного, — видала куфайка.
— Ой, дурень, — похитав головою Гриць.
Вони ще довго сперечалися, до них приєдналися інші чоловіки. З’ясовували, як сталася перестрілка. Чекіст у чорній шкірянці завалив Миколу, коли той намагався від нього втекти. Тут підбіг дід Никифорович, батько загиблого, і несподівано застрелив представника влади. Справа тягнула на страту на місці. Дехто вже бажав піти додому, але не наважувався. Дід волав, що «вони» вбили його сина, тому він, як старий вояка, довго не замислювався. Ситуація заходила в глухий кут. Тут вступив Нестор.
— Вони нам нічого не пробачать, — рівним голосом сказав він.
— Шо ти таке кажеш, Несторе? — спитав Гриць.
— Треба стояти до останнього, запам’ятайте моє слово, — була відповідь.
— Кого ви слухаєте? Якщо здамося, усі живі будемо — засперечався маленький.
— Ні, нічого не вийде, — наполягав Нестор.
Гомін посилився. Чоловіки боялися будь-що робити, але й розходитися не хотіли. Коли суперечка досягла високих тонів і, здавалося, лишилося зовсім небагато до того, як селяни наб’ють одне одному пики, пролунав звук. У зимовому селі з його звичайною тишею, яку лише зрідка переривав гавкіт псів, глухі господарчі стуки або ґелґіт домашніх птахів, цей звук сильно виділявся. Гуркіт працюючого двигуна міг означати тільки одне — у селі чужинці. Звук підсилювався, роздвоювався. Наближався. Не встигли чоловіки оговтатися, як тупа зелена мармиза ЗІЛу вислизнула з-за рогу. За нею — ще одна. Вилуплені очі-фари, витягнутий капот, мов псячий оскал. У кузовах стирчало по десятку червоноармійських голів та штиків гвинтівок.
— Усі в хату! — скомандував Гриць.
Селяни нерівним струмом потекли в прохід, штовхаючись і спотикаючись. А вантажівки тим часом зупинилися. З кабіни одної вистрибнув молодий чекіст, з кузова посипалися бійці. Вони одразу ж розосередилися. З другої машини вийшов великий чолов’яга у військовій формі. Мав пряму статуру та суворе квадратне обличчя. Він щось гаркнув, а тоді підійшов до молодого. Двоє спокійно переговорили, і чекіст завантажив кілька бійців назад у ЗІЛ, вирішивши об’їхати хату з іншого боку вулиці.
У самій хаті сільські тулилися до вікна. Гриць дивився краєм ока, чекаючи, що робитимуть червоноармійці.
— Усіх уб’ють! — заволала куфайка.
— Стуліть йому рота! — буркнув Гриша.
— Хто? А! Вб’ють! — заверещав маленький, коли один із чоловіків приклався до його обличчя кулаком.
— Обходять, — прошепотів Гриць.
— Твоя правда, — сказав хтось із товариства.
— У нас і зброї нема. Хіба сокири та вила. І одна рушниця без патронів, — похитав головою Гриць.
— Твоя правда, — повторив голос.
Григорій хотів був обернутися, подивитись, хто це там говорить, але не став. Яка різниця? Півтора десятка селян, які й пістолета в руках не тримали, проти двох десятків озброєних червоноармійців. Сили абсолютно нерівні.
— Я говорив, шо так буде, — маленький підвівся з підлоги, тримаючись за щоку.
— Як цей панікер мені набрид! — зозла сказав Гриць.
— Набрид!? Та й пішли ви всі до біса! Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.