Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Дядечко мав зв’язки з різними ідолами, навіть був з ними на «ти» і, я певен, у Варшаві частував їх пивом. Найкращі стосунки у нього були з божком волоцюг. Вони знали один одного, мов облуплені,— і не дивно, що ідол, осяяний знаком Польського туристського товариства, дбав про нього, як про свого молодшого брата, і не давав йому загинути. Зате з божком грошей та бюджету він був зовсім не в ладах. Видно, колись добряче насолив йому або наступив на мозолі, бо той мстився навіть тут, у Югославії.

Я думав про це й про всякі інші речі вже по обіді. Лежав у затінку під екзотичним деревом і дивився на затоку, а шлунок мій спокійно перетравлював суп філософів.

— Якщо не помиляюся, — озвався я знічев’я, — то цей суп — наша остання їжа.

Дядечко курив люльку. Капелюха насунув на лоба, а з-під капелюха випускав клуби диму. Скидався на пароплав, який крає води Тихого океану. Начебто й не чув мене. Але за хвилину пролунав його зичний голос:

— У нас же є риба, яку тобі дав Іво.

— Це правда! А... що буде, коли з’їмо рибу?

— Завтра підемо полювати на носорога. Ти казав, що любиш паштет із того звіра?

— Не паштет, а серце. І не я, а негри з берегів Лімпопо.

Дядечко глибше насунув капелюха і випустив цілу хмару диму.

— Уяви собі, що ти опинився в самісінькому центрі Сахари. Скажімо, літак розбився в пустелі, а ми чудом уціліли. У нас немає ні їжі, ні води...

Я уявив собі, і вмить мене обдало жаром.

— В такому разі ми простуємо до найближчої оази,— сказав я.

— Ба, до найближчої оази сімсот сімдесят сім миль.

— Чому саме сімсот сімдесят сім?

— Бо я люблю сімки, і не перебивай. Отож ми без харчів і без води, а кругом — нічогісінько, тільки пісок та похмурі скелі.

— І рикають леви...

— Ми серед такої пустелі, де немає навіть левів. Нема ні чого, розумієш?.. Що б ти тоді зробив?

— Напевне, з’їв би вас, дядечку.

— О, будь ласка, вилізло шило з мішка! Навіть зі мною не поділився б.

— О, будь ласка! — вигукнув я сміючись. — Останнє слово, дядечку, завжди належить вам.

— Коли б ти мене з’їв, то, на жаль, мусив би чимось запити. Отже, що б ти зробив?

— Дійшов би до найближчого джерела.

— Людино добра, ти ж знаєш, що джерело — в оазі, а до оази сотні миль.

— Чекав би, поки мене знайде караван бедуїнів.

— Жди з моря погоди! Бедуїни мандрують іншими шляхами.

— В такому разі довелося б загинути.

— Так. Та ще й із смертельним гріхом на душі, бо з’їв свого власного дядечка. Який з того висновок?

— Що не треба їсти дядечків у пустелі!

— І ще який?

— Не знаю.

— А такий, — засміявся дядечко, — що коли ми не в Сахарі, то нема чого журитися. Ми — найбагатші люди в світі. У нас є дах над головою, оливковий гай, море, затока, сонце і чисте сумління, бо ми не з’їли один одного. Розумієш? І, прошу тебе, не мороч мені голови! А по секрету скажу тобі, що коли спаде спека, ми поїдемо до Будви купувати харчі.

— За що?

— Як це — за що? Трохи ще лишилося грошей за годинника. Запроси тільки своїх любих товаришів. Поїдемо всі їсти морозиво.

Побачивши нашого трудягу-мамута, Геля розпачливо скрикнула:

— Пробач, Марціне, але чи ця штука доїде до Будви?

— Не журися, «ця штука» — останній крик моди. Ми проїхали нею понад дві тисячі кілометрів по горах, так що будь спокійна!

Як я вже згадував, Геля мала буйну уяву, тож одразу почала фантазувати по-своєму. Уявила собі, що ми — перші конструктори першого автомобіля і вирушаємо на перше випробування його.

— Хіба це не чудово! — гукнула вона.— Ти винайшов двигун внутрішнього згоряння, Іво — коробку передач, а я — диференціал. Уряд нагородить нас орденами і в «Пшекрою» надрукують інтерв’ю з нами. Аби тільки наша конструкція не