Читати книгу - "Життєві аналогії"

— Та так воно на мою думку й вийшло, недурно душа моя віщувала. Перевінчалися ми, відгуляли весілля. Як увійшла я в чоловікову хату... боже ж ти мій милостивий!.. Пустка-пусткою! Грязюка, сміття, на горищі курява по коліна. А на дворі ні курочки, ні поросятка; у хліві й одної цілої стіни нема, самі дірки. Прямо не знаєш, за що й хапатися, руки відпадають. А до того ще, ніде правди діти, і охоти великої не було. Як то говориться: за милим і робота не робота, а вже як за нелюбом... Але що ж поробиш? така вже божа воля... Мабуть, до якоїсь поганої книги моя доля в небі записана.

— Що не було й з початку добре, а де-далі, то гірше. Місяця не минуло після весілля, як побачила я, що почав мій чоловік випивати. Лишенько тяжке!.. Що ж тепер робити? Це, думаю собі, бог мене карає, що я до чоловіка неласкава. Любиш там чи не любиш, а як ти жінка, то жінкою й будь. Стала я до нього ласкавіша, і те, було, йому й те... Прямо думку його вгадую, але що ж — не помогло. Що далі, то більш, що далі, то більш. Вже почав із хати тягти, а то вже, дивлюсь, і мене заходився бити. От воно й краще!.. Та вже як пішло, як пішло — та й досі... І не знаєш, чи живеш ти на світі, чи ні, і світ божий тобі немилий. Устанеш уранці — хоч би бог дав вечір скоріше. Прийде ніч — важко. Почнеш молитися та просити, щоб на світ скоріше благословлялося. І діти не радують, прости, господи, мою грішну душу...

Баба перехрестилася, обітерла сльози рукою й замовкла. Мовчала й Катруся. Важким камінням лягло це оповідання на її душу. Над головою в вербах щебетали пташки, здалека чувся чийсь крикливий голос, але слів не можна було розібрати.

— А багато в вас дітей? — спитала Катруся.

— Воно не сказати й багато: оця замазана — це старшенька, а там іще дома двойко, та нехай не дає господь більш, і так нема за що рук зачепити, хата скоро завалиться, а тоді й зовсім — бери мішок на плечі та попід чужі вікна за проханим шматком іди.

Баба попрала вже все, поскладала в рядно, але ще не відходила: не хотілося розбивати гарного настрою, що якось утворився від розмови з цією баришнею. Катруся це зрозуміла й спитала:

— А чи далеко ваша хата?

— Та ні!.. Як що отут через пліт перелізти, так по праву руку крайня хата. Може зайшли б коли?.. Оце огірочки скоро поспіють... У мене там того городу клапоть, а я таки всього потрошку насадила.

— Спасибі, зайду. Кажете, по праву руку крайня хата?

— Еге ж, еге ж!.. Крайня. Ну, Оксано, ходім.

— А я, мамо, праник понесу.

— Неси, неси. Ну, прощавайте, баришне, спасибі вам. Дай вам, господи, чого самі ви собі бажаєте. Поможи вам, боже, на все добре.

— Та за віщо ж ви мені дякуєте? — здивовано питала Катруся.

— А за добре слово, баришне, за добре слово. Ходім, дочко.

Баба підняла вузол на плечі й пішла попід плотом. Оксана, вистрибуючи, розмахувала праником, а Катруся дивилася їм услід і думала: як же мало люди чують добрих слів за життя, коли аж отак дякують!..

Перед нею все так само сяйливо простягалася річка, так само привітно висвистували пташки, але Катруся вже не могла цілувати всього того своїм закоханим поглядом. І хотіла, а не могла. Якесь особливе й значне почуття поволі втискалося в її душу, грозячи в дальшому заволодіти усією істотою. І солодко, і страшно було Катрусі прислухатися до зародження нового почуття.

На другий день Катруся прокинулася досить пізно: вчорашня подорож, безліч нових вражінь, хмільний запах чистого повітря — все це вкупі навіяло на неї міцний, здоровий сон. Та й саме пробудження було якимось казковим, поетичним. Вікно в її покоїку було відчинене й тільки до половини завішане білою завісочкою. Сонце косим промінням падало на підоконня, а легкий ранішній вітерець щедро ніс запах росистої трави й землі.

Вірун обережно, щоб не струсити роси, нарвала квіток, злізла на цоколь під вікном, потихеньку відкинула занавісочку й кинула одну квітку на ліжко. Квітка впала на ковдру й тільки злегка бризнула росою на лице Катрусі. Вірун, прикусивши губу, кинула другу квітку й удачно попала в підборіддя. Катруся відразу прокинулася, спочатку трохи перелякалася, але побачивши квітки, догадалася, чиїх рук це справа, і закрила очі. Вірун ледве втримувалася, щоб не зареготати, та все стріляла, стріляла квітками в дівчину. Нарешті, коли ввесь запас бомб уже вийшов, вона дзвінко й весело розреготалася:

— Більш нема, ха-ха-ха!..

Потім скочила на підоконня і, як була, з мокрими від роси ногами, кинулася до Катрі на ліжко, цілувала, обіймала, розкидаючи квіти.

— Голубонько, золото моє, милесеньке, гарнесеньке, добресеньке,— приговорювала вона за кожним поцілунком. Катруся відбивалася від неї.

— Квітки подушила!.. Ах, господи!.. Та ти мене задавиш!..

— Нічого, нічого... Я вам ще кращих квіток нарву, бо я ж так