Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Маршрутка нарешті зупинилась. Двері відчинились, і Любка кинулася стрімголов назад, шукаючи очима трамвай. Краплі холодного дощу плескотіли по її обличчю, але, здавалося, жінка того не помічала. Вона мчала тротуаром, маневруючи між перехожими, котрі ховалися під парасолями.

Де ж той трамвай? Важко збагнути, куди він рушив, адже тут… роздоріжжя… Якою дорогою він поїхав? Може, цією? Любка в розпачі спинилася й озирнулася в один бік, у який запросто міг поїхати трамвай. А може, цією? Любка розвернулася й безпорадно глипнула в інший бік. Однак трамвая ніде не було. Вона вдивлялась у численних перехожих, котрі снували під розкритими парасолями, що так заважали!

Якийсь час вона металася з одного боку в інший, але все було марно… Невже вона не зустріне його?! Невже він не впізнав її? Просто підвівся, щоб вийти на наступній зупинці, та й усе. Але чому в душі тліло відчуття, що він дивився на неї так, немов хотів зустрітись зараз? Немов так само хотів вийти з транспорту, як і вона, щоб кинутись щодуху назустріч?

Любка стояла на роздоріжжі й раптом відчула, як їй холодно. Вона була мокра від дощу, адже парасоля, мабуть, залишилась у маршрутці. Постоявши ще якийсь час, попленталася до найближчої зупинки й сіла у трамвай, який довезе її до кав’ярні, де на неї чекає Оленка. Вона мусить зустрітися з нею, адже обіцяла. Та й не може вона в такому стані повертатися додому.

Сльози розпачу злилися з краплями дощу й стікали по її обличчю. Шанс, якого так чекала Любка, було безнадійно втрачено. Кого звинувачувати в цьому? Дощ? Водія маршрутки? Долю? Жінка не знала. Вона лише картала себе за те, що не змогла використати надану Небесами можливість зустрітися з Коханим.

Що тепер? Скільки їй чекати наступного шансу? А чи буде він узагалі?..

— Любочко, що з тобою трапилось?! — Оленка вискочила з-за столу назустріч Любці, котра мов тінь увійшла до кав’ярні. — Будь ласка, чай з цитриною, — мовила вона до бармена, обійняла подругу й повела її до столика.

Оленка була нижчою за Любку, але її внутрішня сила дозволяла їй владувати над нею. В хорошому сенсі. Вона відчувала відповідальність за подругу, яка довірилась їй з першого дня знайомства. Її русяве коротко підстрижене волосся завжди було бездоганно укладене «під каре». Зі світло-сірих очей, підфарбованих блакитними тінями, точились доброта й розуміння; пухкі губи зазвичай щиро всміхались співрозмовнику.

— Я щойно бачила його… — втупившись порожнім поглядом у підлогу, прошепотіла Любка.

— Кого???

— Ти… ти не знаєш, я не розповідала тобі про нього… думала, вважатимеш мене божевільною…

— Люба моя, що ти таке кажеш? Божевільною? Радше з’їхала з глузду я, витягнувши тебе з теплої домівки в таку негоду! Розказуй, кого ти щойно бачила і що цей негідник із тобою зробив! — тон Оленки не терпів заперечень.

— О-о-о… із чого ж почати? — Любка помалу приходила до тями. Вона зняла мокру куртку, обтерла серветкою обличчя й волосся, затим обхопила руками гарячу чашку з чаєм, котру поставив перед нею офіціант. — Тільки пообіцяй мені, що не вважатимеш мене божевільною, благаю!

— Все гаразд, заспокойся. Із божевіллям ми, здається, визначились. Давай, пий чай і все за порядочком. Поспішати немає куди. Ти мусиш зігрітися й обсохнути, — голос подруги пом’якшав.

— Я кохаю одного чоловіка. Кохаю так сильно, що без нього починаю втрачати себе. Він — мій всесвіт, і… він теж мене кохає. Дуже.

— Та це ж просто чудесно, Любочко!

— Так. Але є одна проблема. Ми зустрічалися… лише у снах…

Оленчині очі заокруглились від подиву.

— Так, це звучить дуже дивно, але, повір, я відчуваю, що ми — дві половинки одного цілого, як би не банально це звучало! Господи, усе ж таки це звучить так по-шаблонному непривабливо і примітивно… дві половинки… Ці слова є зовсім не ті, які я хотіла би сказати зараз. Слів, якими можна описати його, нас, наше почуття — таких просто не існує.

Жінка так захопилася розповіддю, що не помічала, з якою цікавістю зиркали на неї відвідувачі із сусідніх столиків. Вона немов увійшла в транс, поринула в той світ, про який розповідала зараз своїй подрузі. І лише гаряча чашка з чаєм, що ошпарювала їй долоні, трохи приземляла. Оленка, заслухавшись Любчиною розповіддю, теж занурилась разом із нею в той Прекрасний Світ Мрій. Вираз її обличчя вже не був здивованим — вона щиро раділа за подругу й чудово розуміла її почуття.

— Він — реальний!!! Ми бачилися два рази тут, у Львові! — продовжувала та. — Перший раз ми не зрозуміли, що то — МИ. Я лиш наступного дня збагнула, що бачила його! А другий раз був щойно…

— А що ж сталось? Де ж він?! — не стримавшись, вигукнула Оленка.

— Я їхала в маршрутці, а він — у трамваї. І їхали ми у різні сторони! — схлипнула Любка, і з її очей знову покотилися сльози. — Транспорт на якусь хвильку зупинився в заторі, ми опинилися навпроти… дивилися одне на одного і хотіли зустрітися… Я можу присягнути, що він теж мене шукав! Але цей дощ… Ми не змогли… Ми розминулися…

— Та ти що!!! — Приголомшена подруга сплеснула долонями. — Яка ж халепа! А де? Де ви бачились? У якому трамваї він їхав?

— На Городоцькій. Номера трамвая не знаю. Не подивилася. Помітивши його у вікні, я не могла відвести від нього очей. І він… він так дивився