Читати книгу - "Родовичі"

Настала ніч, холодна й волога. З острахом чекали огнищани, що ось загрімкотить у небі й гнів богів упаде на них… Минула ніч. І день відкрився знову перед ними, ще просторіший і світліший, ніж учора. Але ніхто з них не вітав радісною усмішкою сонце. Хіба що птахи замерзлими голосами пробували співати. Та й вони літали низько над деревами, ніби теж побоюючись неба. Коли ж тіні стали довшими, ніж дерева, підвівся Брич.

— Дозвольте, сивобороді мужі, мені мовити…

Старійшина Родь довго дивився на нього, а тоді кивнув:

— Ти прибився до нашого роду в скрутний час… Ти добре тримаєш у руках меча… Ми всі це бачили. Ти ходив з нами за Перуном. Говори!

— Далеко звідси, якщо йти, тримаючись лівою рукою за сонце, коли воно сходить, і правою рукою, коли воно тьмяніє, лежить земля мого роду. І якщо пустити човен від вашого берега, то через багато днів його приб’є до весі, де колись горіло й вогнище у моїй хижі… Та давно погасло воно, тільки в серці моєму жевріє… Усе сниться мені, що повернуся, припаду грудьми до землі на тому місці, й воно спалахне. Довго я вже поневіряюсь по різних усюдах. Полонили мене кочові люди, водили за собою по степах… Продали мене у Корсунську землю, там камінь ламав, прикутий за ноги довгим ланцюгом. Гірше звіра жив… Не посипав я там хліб сіллю, бо був він і так солоним від мого поту та сліз, Уже й людську мову став забувати… І забув би, та сточила іржа залізо, і я розірвав пута. Темної ночі пробрався на корабель, і він завіз мене аж у Греччину… Там теж робом мене зробили, тільки біля коней, бо я ж у степах народився. Згинув би в тому гною, лише б, може, коні по мені заіржали, але почув похваляння свого господаря, що купив у руських купців ледь не задарма хутра, і вирішив добитись до своїх родовичів…

Знайшов їх, на свою голову та печаль… Зголосився один з купців викупити мене. А за це я в нього мусив робом стати. А що мені робити? Краще вдома бути в неволі, ніж на чужині. Та я тоді так думав. Бо неволя гірка скрізь. Ні, дома вона набагато гіркіша. Зрозумів це, коли минали на лодіях мою весь… Як повіяв звідти вітер рідними запахами, то я думав, що душа випорсне з тіла і побіжить туди, де в небо дими струмують. Благав купця причалити, щоб хоч ступити на рідний берег, гукнути до роду свого.

А той купець сидить на ведмежій шкурі та й глузує: — Ти ж, — каже, — просився хоч одним оком глянути на рідну сторону. То й дивись, хіба тобі цього замало. Та й навіщо вона тобі? Я уже й забув, де моя сторона. Куди повезу товар, де гарно торгується, там і добре мені.

Так казав той купець, якого усі звали Крутієм. З вовком не зрівняєш його, бо звір рве слабшого тоді, коли зголодніє. А цей людину мучить заради втіхи. Зненавидів я його люто. Може, ця ненависть і тримала мене на білому світі. Крутій бачив це і боявся мене. Тому й продав вашому Воротилу. А цей виявився теж не кращий. Отак я опинився серед вашого роду…

І вже забули огнищани, що вони вигнанці, що сидять голодні й обдерті на побитій блискавицями й громами землі. Вже подаленіли згарища їхньої весі, мовби усе сталося не вчора, а давно. І сталося не з ними, вірніше, не тільки з ними, а з багатьма людьми, які живуть на цій великій і могутній річці. Що уявлялося їм? Може, дивувалися незміряності світу? Наче вітер носить птаха у безмежному небі, так і людина шукає свою долю в різних далеких і близьких краях… А може, їх вжахнула людська жорстокість, невситимість і загребущість? Виходить, не тільки в них сидів Воротило і світив завидющими очима на їхнє добро, а й по інших землях никають Крутії. Видивляються, де щось погано лежить, щоб прихопити та на воза кинути. Такий і людину, як пса, до колеса припне. І дивитиметься, як мотузок навкруг шиї у неї затягується.

Ні, страшний той світ, не хочуть пускатися в нього огнищани. А куди податися, де знайти і собі закуток у ньому? Не вніс заспокоєння своєю оповідкою Брич у душі огнищан, не роздмухав іскорку надії. Підвівся дід Копій, який у давні часи був найсміливішим і найвлучнішим мисливцем огнищанського роду. Боги зігнули його колись могутнє тіло, відібрали силу і спритність, але залишили очі. Ось і зараз вони пронизували прибульця вивчаюче й недовірливо. Інший не витримав би такого погляду, одвів би очі, а Брич, навпаки, випростався ще й чорний чуб відкинув із чола, ось я, весь тут перед вами, і думки мої чисті…

— Що хоче від нас цей чоловік, який назвався Бричем? Навіщо розповів про далекі землі, де ллється кров і стогнуть роби, де люди полюють один на одного, щоб змусити тяжко працювати? Я проник в його думки… — Дід Копій умовк, а тоді тицьнув костуром у бік Брича. — Він хоче завести наш рід у ті чужинські землі, де на нас чекає погибель чи полон… А куди нам іти звідси? Тут знайомі нам кожен ярок, кожна травинка… Тут наші очі вперше глянули на сонце, руки взяли зброю і запалили вогнище в хижі… Куди йти, діти мої? Така моя рада.

І вже погрозливі погляди схрестилися на обличчі прибульця. Де його рід, чому він не пішов до нього, а прибився до них? Уже підступними й ворожими видавались не лише його слова, а й увесь вигляд, незвична смаглявість і вузькі очі… Варто старійшині кивнути, і спис вразив би його на смерть.

Бричеві знітитися б, відступити з кола, а він тільки чубом стріпнув та очима якось сумно повів.

— Правду мовить цей мудрий огнищанин. Хочу повести в землі, де живе мій рід. Тільки думки мої чисті, бо люди живуть там не чужі вам. Говорять такою ж мовою, вірять теж у тих богів, що й ви… Орють і жнивують, полюють всякого звіра, як і ви. Приймуть вони вас, не стануть проти вас з мечем. Бо землі там безмір…