Читати книгу - "Зима у горах"

Вона була на місці. Квітуча, свіжа, з темним, як у єгиптянки, волоссям, але з ніжно-рожевим рум’янцем на оксамитово-м’якій шкірі обличчя; вона сиділа на високому стільці за конторкою портьє, наче то була стойка бару, а вона — клієнтка: сидить і спостерігає, що відбувається навколо.

—     Вітаю,— сказав Роджер.

Райанон мовчки посміхнулась, не забувши, проте, надати цій посмішці трохи запитального відтінку (чому ви звертаєтеся до мене? І чому так фамільярно?).

—     Будь ласка, дайте мій рахунок. Я сьогодні виїжджаю.

—     Зараз.— Вона мовчки обернулася до дівчини, яка працювала за скляною перегородкою.— Рахунок чотириста двадцять восьмого, будь ласка.

«Вона знає номер моєї кімнати, бо зразу згадала. Отже, запам’ятала спеціально? Чи вона не від того, щоб коли завгодно?..»

—     Будь ласка, сер,— чітко й ввічливо сказала вона, підсовуючи йому аркуш паперу.

«С е р?»

—     Я, знаєте, працюю тепер на автобусі,— промовив він, підписуючи свій останній дорожній чек.— Допомагаю Беретові.

—     Так, я вас бачила.

—     Я мешкаю на горі у вашому... вашому Лланкрвісі. Найняв там квартиру.

Вона обернулася, щоб передати чек касиру.

—     Дякую вам, сер. Ось здача.

—     Якось смішно, що ви кажете мені «сер». Ми обоє мешкаємо в Лланкрвісі, нам би слід бути демократичнішими.

—     Я завжди звертаюся так до наших гостей.

— Ну, я вже більше не гість.

—     Авжеж,— сказала вона, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Він вклонився, усвідомлюючи, що зазнав поразки. Але вона принаймні відмовилася від свого «сер», схожого на огорожу з колючого дроту. А втім, у неї, безперечно, в запасі є інші засоби напинати колючий дріт.

Коли він рушив до виходу, Райанон зісковзнула з стільця, і Роджер побачив, що на ній коротка й напрочуд елегантна чорна шкіряна спідниця. А блузка червоно-коралова. Поєднання цих кольорів, неймовірно ефектне й прекрасне, справило на Роджера таке враження, ніби його вдарили по потилиці торбиною з піском. Він ішов до дверей і відчував, що ноги в нього мов не свої.

«Та візьми ж себе в руки, Фернівеле».

До нього підскочив старший швейцар, питаючи, чи не бажає він, щоб його речі знесли вниз. О боже! Хіба там ще щось залишилось? Чи ж він наважиться знову підійти до Райанон і попросити в неї ключ? Але ні, швейцар уже тримав ключ у руці.

—     Здається, я все забрав... А втім, хіба послати когось подивитись...

Почати з того, що там доктор Конрой. І трохи білизни в шухляді комода.

—     Скажіть, щоб перевірили шухляди... Або ні, краще я сам піднімуся нагору і...

Старший швейцар поводився ввічливо і категорично. Роджеру нікуди не треба йти. Він викликав розсильного, дав йому ключ. За кілька хвилин Роджеру принесли в паперовому мішку його розкидану власність. Його валіза була вже у місіс Опори Джонс. Подумати тільки, як він залишає сцену! Безладно й без належної гідності. І чому він такий незібраний? Чи дивиться зараз на нього Райанон? Притлумлює глузливий сміх чи ледь помітно й зневажливо посміхається? Розлючено ухопивши паперовий мішок і швидко пошукавши в кишені, Роджер тицьнув у руку старшому швейцару суму, якої вистачило б на те, щоб той встановив у своїй ляльковій приміській резиденції басейн з підігріванням води.

—     О, дякую вам, сер.

—     Немає за що.

Обливаючись потом, Роджер мерщій кинувся геть. Доведеться, мабуть, підловити її темної ночі на горі. №, не надто темної,—він хотів бачити те* що робитиме.

До дванадцятої години, коли треба було приєднатися до Герета й їхати нагору, часу лишалося рівно стільки, щоб встигнути забігти в банк, який був на тій самій вулиці, але трохи далі. Там він пояснив свою справу і почекав, поки все детально запишуть.

—     Як тільки ми зробимо розрахунки з вашим лондонським банком, сер, ви зможете тимчасово одержувати гроші по чеках тут. Яку приблизно суму на тиждень?

—     Двадцять фунтів,— сказав Роджер.

На його лондонському рахунку, мабуть, обмаль грошей, скільки саме — вони незабаром з’ясують і повідомлять його. Певно, фунтів сто — сто п’ятдесят. ї ніяких надходжень до першого січня, коли після всіх вирахувань йому перекажуть платню з університету. Ну й собаче життя! Чому він не відкладав грошей, чому, доживши до сорока років, не має; на чорний день бодай двох тисяч? Та відповідь на ці запитання він знав ще до того, як вони набрали виразної форми: жінки. Змушений досі перебиватися випадковими амурними зв’язками, він так само змушений був грати роль великого марнотрата. І тепер, стоячи в прохолодному безликому приміщенні банку з полірованими бар’єрами й скляними перегородками з вигравіруваними на них написами, він відчув у всьому тілі кволість на саму думку про те, яку силу грошей викинув рестораторам і власникам готелів, скільки дорогих страв спожив, хоч йому й не хотілося їсти, скільки випив тонких вин, навіть не завваживши їхнього смаку, і щоразу слідом за цим — кара у вигляді згорнутого аркушика рахунку на срібній тарілочці. Не дивно, що він бідний. Задоволення біологічних потреб коштувало йому суми, якої вистачило б викупити з полону десятьох королів. І ось він тут такий самий незадоволений, як завжди. А найприкріше те, що втіхи його були такі скороминущі... Кивнувши прилизаному касиру, Роджер вийшов з банку і швидко попрямував до площі.

—     Піду пропущу свій щоденний кухоль у «Виноградному гроні»,— сказав Герет після того, як вони з’їздили нагору і повернулися назад.

Роджер уже знав, що так називається пивничка, де смердить димом і карболкою. Тон, яким