Читати книгу - "Троє на Місяці"

Кілька секунд у шоломофоні чулися тільки шерхоти й переривчасте сопіння.

А потім обізвався досадливий Граматиків голос:

— Та ось на мотузок наступив. Виплутуюся з нього.

І справді, невдовзі мотузок упав на Капітана, злегка стукнувши його по скафандру. Капітан знову затис мотузок під пахвою й подряпався вслід за Другом.

— Граматику, якщо втомився, то перепочинь. Я вже скоро виберуся на поверхню, тоді допоможу тобі.

— Усе гаразд, Капітане, — не здавався Граматик. — Не турбуйся.

Незабаром пес повідомив:

— Я дістався нагору. Тобі, Капітане, залишилося ще один метр шістдесят сім сантиметрів — і твоя голова буде врівень з поверхнею Місяця.

Серце в Капітана закалатало швидше: ще один ривок — і вони врятовані. Але Капітан, проте, не став поспішати. Він так само, як і перше, уважно обмацував кожен камінь, добре брався за нього й тоді обережно переносив ногу на вищий виступ. Адже зриви найчастіше трапляються тоді, коли до мети залишається один крок: людина на радощах розслаблюється й допускає помилку. А було б дуже прикро, якби він схибив саме тепер, коли вже майже вибрався з цієї пастки.

Нарешті його рука вільно просунулася вперед, не натикаючись на стіну. В очах йому ніби розвиднилося, посвітлішало, але він все одно нічого не бачив — навіть перед собою. Мовби якийсь молочний туман, густий-прегустий, окутав його.

Капітан ще двічі переступив з каменя на камінь — і ось він уже, затискуючи мотузок у руці, став на поверхні. Але очі й далі йому застилала якась полуда.

Поволі, не сходячи з місця, щоб знову не впасти в прірву, Капітан обернувся навколо себе. І раптом піби хто рукою повів по заборолу — полуда зникла, і в очі бризнуло нестерпно яскраве сонце. Ховаючи очі від сліпучого світла, він опустив голову й побачив спочатку схил кратера, а потім чорну пащу провалля, у якій тьмяно біліла постать у скафандрі. Це підіймався Граматик, прив’язаний до конопляного мотузка.

Капітан став зручніше над прірвою, гукнув до нього, щоб він пильнував, аби не зачепитися десь за виступи, й почав поволі вибирати мотузок.

— Тебе, Граматику, тягти неважко, наче відро з водою, — весело промовив Капітан, радий, що їхня пригода щасливо кінчається, а тоді уважніше подивився на товариша, який уже був під самим верхом, і ойкнув: — Таж тебе геть усього…

Під голуб…м небом, на однаков…й відстані, братов… зошити, з перш…ми променями, при м’як…й посадці, інш…м разом, в усяк…й справі, рішуч… дії, з працююч…ми робітниками, в чуж…х краях, умираюч… дерева, тих…й гомін, широк…м полем, на вузьк…й стежці, далек…м друзям, в абияк…м ділі, у легк…м одязі, довг…м днем, освіжаюч… подихи вітерцю, гаряч…х почуттів, інш…й людині, найвищ… гори, евкаліптов… гаї, співаюч…х птахів, египетськ… піраміди, друг…й рік, з блискуч…м успіхом, з могутн…м піднесенням.

Ключ. У закінченнях прикметників, порядкових числівників, займенників та дієприкметників (а всі вони відмінюються, як прикметники) замість крапок встав букву и або і . Випиши підряд у стовпчик лише ті слова, у які вставлено букву і . З їхніх перших букв складеться два важливих слова, що їх сказав Капітан.

Щойно конвоїр відійшов, як інші роботи почали складати поруч 8 Незнайком і на нього балки та рейки, мовби він теж був якимось шматком заліза.

Незнайко відкотився трохи й спробував підвестися. Але зробити це зі зв’язаними руками йому ніяк не вдавалося. Він і підгинав ноги, і перевертався з боку на бік, і впирався головою в місячний грунт, проте нічого з цього не виходило.

Знесилившись, він притих на хвилину. Якийсь робот знову підкотив його до купи залізяччя. І тут Незнайка почали обсідати невеселі думки. Досі нічого такого не думав, може, й через страх, а тепер, коли перший страх минув, його охопила тривога.

“…Зрештою, померти не страшно, — переконував себе Незнайко. — Це, мабуть, те саме, що заснути — і не бачити, не чути нічого… А мені й справді хочеться спати. Удома вже, напевно, ніч, усі поснули… Заплющити очі — і спати. Але тоді ніхто не дізнається, яка загроза нависла над Келебердою, над Землею. Ні, треба будь-що-будь утекти й розказати хлопцям про все… про того божевільного… Вони щось придумають…”

Незнайко знову став соватися сюди-туди по стоптаній роботами місячній поверхні. І враз відчув, що капроновий мотузок попускає, і петля розслаблюється. Він поволі витягнув одну руку, потім уже легко — й другу. Перечекав, коли близько не залишилося жодного робота, й підвівся. Мотузок упав у пилюку. Незнайко переступив через нього, нагнувся, підняв й машинально поклав до кишені. Трохи відійшов убік — ніхто його не затримував. Тоді зробив ще кілька кроків — роботи однаково займалися своєю справою.

“Вони, мабуть, роблять тільки те, що їм наказано, — здогадався Незнайко, — все інше їх не цікавить. Це добре. Отже, ті роботи, які працюють, не страшні, я їм не потрібний. Остерігатися треба тих, що тиняються без діла”.

Повертатися назад повз ракету, коло якої стовбичив вартовий і в якій, ніби той павук, зачаївся чоловічок з цапиною бородою, Незнайко побоявся. Він повернув праворуч, проти сонця, й побрів за одним із роботів, намагаючись не відстати від нього й не випереджувати його.

Ліворуч чорніла велика кругла улоговина, оточена невисоким валом. У її центрі підносилась якась широка циліндрична, неначе вкорочений заводський димар, похилена в бік земного диска споруда. Роботи розбирали навколо неї риштовання. А над нею сяяла Земля, мов зарум’янений коровай.

Радість від того, що нарешті визволився з пут, трохи вляглася, і Незнайко тепер з тривогою подумав, як же він сам знайде дорогу до свого корабля. “Ага, коли я з Другом ішов, то Земля висіла в мене перед очима. Треба, отже, так повернутися, щоб вона тепер була за спиною. Але коли мене ніс людолов, то сонце сліпило мені очі…”

Незнайко відділився від робота й повернув праворуч попід горою, налягаючи на ноги,