Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

Зголосилися на пропозицію молодята, випадку такому доречному дуже втішилися, бо на морі доти ніколи не були. А того літа нарешті доскочили щастя у водичці захваленій викупатися та краєвиди розкішні, що їх лише в журналах бачили, роздивитися. Поїхали Надя з Євгеном…

— У батька завжди був той папірець, — казав Ярині Ярослав. — Він тим чужинцям, що приїжджали, показував його, цитував. То був протокол із місця події, якось так той документ називався, опис, де і як усе сталося.

У папері йшлося, що десять років тому Євген Карпук і його наречена Надія по тому, як оформили п’ятнадцятьох школярів у табір на березі Чорного моря, самі стали на ночівлю поблизу Алушти, де розклали намет. О другій ночі на них напали троє озброєних молодиків, які намагалися поглумитися з дівчини.

— Я тоді вступив у нерівний бій із бандитами, — розповідав чиновникам Нічийний. — Бився, свого життя не шкодував, бо за Надю боявся… щоб не зробили ті капосники того, що націлилися. Я ж, хоч ми й женитися планували, не торкався до неї, а вони таке виробляли! Дражнили, шарпали, безцеремонно так поводилися, кпилися, реготали, всюди її лоскотали… Страшно було. Вельми нам обом було страшно… Але я на її захист грудьми став. Коли бійня зав’язалася, то один із бандюг раптом витяг із-за ременя пістолет і вистрелив. Попав мені в живіт. Я тоді отримав наскрізне кульове поранення, а ще травми хребта й ноги, інші тілесні ушкодження… Надю вони більше не чіпали, певно, злякалися того, що зробив їхній безбожний поплічник. Вони повтікали, а ми… Ми якось добралися до найпершої хати й викликали «швидку»…

Після чергових перевірок бюрократи таки дали сімейству Нічийного спокій. Але не ображена Надія.

Євген тоді картоплю в покліті перебирав: гіршу, надгнилу поросятам на їдло відкладав, а цілішу, не зіпсуту — для садіння в мішки насипав. Весняне сонце потроху прогрівало білобокі хатні стіни, тож саме біля них тулився малий Тимофійко, бавився на лавці новеньким конструктором.

Але то Євген так думав.

Бо малий поплентався ген за двір, цікаво йому було на дорогу вийти та сконструйованого тракторця не лавкою, а правдивим шляхом прокатати…

А там, як на лихо, ще й справжня машина з’явилася. А з неї тьотя гарна вийшла. Та дуже ласкаво до Тимофія заговорила. Ще й мамою назвалася. Чудно стало Тимофійкові — ніколи не було в нього мами. Та ще й такої гарної! Поїхав із нею…

Куди везла, туди і їхав…

Дорогою Надя і молодшого сина забрала. Покликала люб’язненько, коли Ярослав зі школи виходив…

Отак і зоставили голуби-сини не жалуваного життям Нічийного.

Призабули, що вони батюсеві…

Ніч Євген просидів під дверима Надиної квартири, що і його колись була. Щойно помітив, що малого Тимофія біля хати нема, одразу недобре вчув. Не став чекати, скочив на велосипеда, до школи помчав. Там хвилювання його та здогадки вчителі з техробами[37] підтвердили — забрала обох хлопців жінка, яка із завидної автівки визирала…

Помчав Нічийний тим же двоколісним транспортом у район, не шукав ліпшої підмоги. Сам за все дбав і боровся. Завше.

Але не відчинилися двері колишнього його покупу-квартири.

— Нікого там нема, — мовила сусідка, стукіт безкінечний посеред ночі зачувши.

— Як же нема? — не доходив Євген. — Як же нема? — заскавчав, мов побите собача, сліз не встидаючись.

— То ж продала вона цю квартиру, — відказала сонна жінка. — Давно. Місяці зо два, як продала.

Відчув Нічийний, як земля під ним хилитається, але втримався на ногах, що давно від утоми здерев’яніли.

Що йому, небозі, робити?

Куди за дітьми бігти-їхати? Де їх шукати?

Сповз по стіні холодній, головою до неї приткнувся.

— Де ви, сини мої? — не лише слізьми, а й словами давився. — Де ви, мої голуби?.. Де?.. Що ж ти робиш зі мною, доле безжальна? — не міг угамуватися. — Нащо так глумишся з мене, за що?..

Так і просидів ніч у сльозах, як у твердих подушках. Так і не зімкнув очей.

А на ранок зірвав із найближчого стенда одну з кіноафіш, гострим камінцем мізинець різонув і кров’ю на звороті напис вивів: «Поверніть мені синів. Не дайте вмерти ні їм, ні мені».

— Тиждень батько голодував, сидів просто на площі перед районною радою, з місця не вставав, — ділився Ярослав із Яриною болючими спогадами вже третього, завершального, оповідального дня. — Заявив у міліцію про наше викрадення. А ми тим часом із матір’ю та її коханцем жили в якомусь закинутому і вельми недоглянутому будинку в іншій області, у якомусь невідомому нам селищі. Це пристанище було у сто разів гіршим, ніж оте поліське, куди ми п’ять літ тому переїхали з батьком. Тут не було нічого, навіть підлоги… Але мати постійно говорила про якісь царські хороми, в які незабаром маємо переїхати. Вона не переставала казати, що скоро заживемо, як найбагатші люди в області, і в нас буде все так добре, так добре, що й не снилося нікому! І ми зі змарнілим і хворим Тимофійком вірили в те…

Коли Євген із міліцією з’явився на порозі того закинутого й запущеного дому, надвір вийшов лише старший Тимофій.

— Сину мій, — кинувся до небораки Нічийний, ледь упізнавши дитя. Воно мовчало і дивилося хтозна-куди, лише кліпало блідими, кольору задавненого прокислого молока, повіками. — Що з тобою, дорогий? Що тобі болить?! — затряс малого батько, але хлопчик лишень проговорив