Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

– Добре, відтепер я не стану тебе мучити.

– Як полегшало. Тепер я можу полишити поезію, – відповіла я.

Якраз у цей час міністр двору готував розвагу для ночі Мавп.

Коли настала ніч турніру, він запропонував теми для змагання. Придворні дами також мали взяти участь у турнірах. Всі вони взялися складати танка. Я ж з імператрицею розмовляла на різні теми. Міністр помітив це і запитав мене:

– Чому ви оддалік від інших? Чому не складаєте віршів? Оберіть тему.

– Імператриця дозволила мені полишити віршування, – мовила я. – Тепер мені не потрібно складати їх.

– Дуже дивно, – здивувався міністр. – Хіба це правда? Навіщо ви дозволили їй зробити це? – запитав міністр. – Ну добре, можете робити, що хочете, проте сьогодні обов’язково складіть пісню.

Проте я так і не виконала наказ міністра. Коли почали обговорювати вірші учасників турніру, імператриця кинула мені записку. Ось що в ній було:

Мені здалась пісня дуже цікавою, і я посміхнулася. Це побачив міністр.

– Що трапилося? – запитав він.

Я йому відповіла:

– Якби я не соромилася своїх предків, то написала б вам багато танка, навіть без умовлянь, – додала я.

Одного разу в імператриці зібралася велика кількість наближених до неї осіб: родичі імператриці, молоді вельможі, знатні сановники. Я сиділа і розмовляла з дамами, аж раптом імператриця передала мені записку. Я її розгорнула і прочитала: «Чи маю я леліяти тебе, якщо ти не на першому місці в моєму серці?».

Мабуть, вона згадала нещодавню нашу розмову, коли я сказала:

– Якщо я не зможу бути на першому місці в людини, то краще, щоб вона взагалі про мене забула. Хай ліпше ця людина ненавидить мене. Я краще помру, ніж погоджуся бути другою чи третьою. Я хочу бути тільки першою!

– О, це найважливіший закон, – вигукнув хтось, і всі розсміялися.

Коли я прочитала записку, то імператриця дала мені аркуш паперу і пензлик. Я написала: «Серед лотосових сидінь у райському саду мені буде за радість і найнижче».

– Ех, ти зовсім занепала духом, – відповіла імператриця. – Треба бути неприступною, такою, якою була раніше.

– Це дивлячись до кого.

– Це найгірше! Ти маєш домагатися бути першою навіть у «Першої людини в країні»!

Які прекрасні слова!

Його величність чюнаґон Такаіе навідався одного разу до своєї сестри і сказав, що хоче подарувати їй віяло:

– Я знайшов чудовий каркас для віяла, тільки звичайний папір не підійде для цього. Я шукаю щось особливе.

– Що ж це за каркас такий? – запитала імператриця.

– Він божественний! Люди кажуть: «Ми зроду не бачили такого». І вони праві, це щось і справді небачене.

– Тоді це не каркас, а кістки медузи, – додала я.

– Дотепно! – зі сміхом крикнув чюнаґон. – Відтепер я теж так буду говорити.

Можливо, цю історію слід було помістити у розділ «Те, про що неприємно слухати», оскільки вам може здатися, що я вихваляюся, проте мене просили писати все. Тому, чесне слово, у мене немає вибору…

Одного разу, під час затяжних дощів, молодший начальник міністерства Нобуцуне прибув до імператриці зі звісткою від імператора. Як і завжди, йому запропонували подушку, щоб сісти, проте він відкинув її далеко-далеко і сів на підлогу.

– Як ви думаєте, для кого ця подушка? – запитала я.

– Я був під дощем, – відповів він посміхаючись. – Боюся, що залишу сліди на подушці, ще забрудню її.

– Піти за купою паперу мені не важко. Можете наслідити, я слідкувати за вами не буду.

– І ви думаєте, що ви вже така дотепна? Я з вами говорив про сліди моїх ніг, мені і в голову не прийшла б така гра слів.

– До речі, давно це було, у палаці старшої імператриці служила дуже відома своєю красою жінка на ім’я Енутакі. Покійний Фуджівара Токікара, який пізніше помер у званні губернатора провінції Міно, тоді був молодим куродо. Одного разу він заглянув до кімнати, де було багато молодих служниць, і вигукнув:

– Он де відома Енутакі – «Спокусниця». Чому ж ти не така красива, як про це говорить твоє ім’я?

– Але ж це Токікара – «Дивлячись для кого»![95]

І тоді всім дуже сподобалася відповідь дівчини.

Думаю, що ця історія правдива. І її розповідають уже багато років. Нобуцуне заперечив мені:

– Але все ж таки Токітара сам підказав цей жарт. Так само і в поезії: найважливіше – це тема. Головне – задати тему, і можна скласти хоч японський вірш, хоч китайський.

– О, так, якщо я запропоную вам тему, ви складете танка?

– Так, звісно. Перед імператрицею я готовий скласти безліч танка.

Але якраз у цей час імператриця принесла відповідь на лист від імператора.

– О, мені треба бігти, – і Нобуцуне зник.

– У нього жахливий почерк, хоч японські, хоч китайські ієрогліфи виходять жахливо, – говорили про начальника жінки, коли він пішов. – Над його каракулями завжди сміються. От і мусив утекти.

Ще тоді, коли Нобуцуне відповідав за будівельні роботи в палаці, він відправив одному із майстрів схему будівництва, написавши на ній своєю рукою: «Виконувати так, як написано тут».

Я ж приписала на полях паперу: «Якщо робити так, то вийде щось дуже дивне». Про цей випадок ще дуже довго розповідали потім.

Коли в десятих числах першого місяця молодша сестра імператриці стала дружиною спадкоємця престолу, вона оселилась у палаці Шігешя. Не можна навіть перерахувати, скільки було чудових святкувань з цього приводу. Деякий час сестри взагалі не бачилися, лише писали вірші одна одній, та от все ж таки сестра вирішила, що в двадцятих числах лютого навідається до імператриці. На цю честь апартаменти імператриці були особливо прикрашені. Придворні дами також усі були готові. Пані прибула вночі, за декілька годин до світанку. У східному крилі палацу Токаден для гості були приготовані апартаменти. На зорі у палац прибули батьки: поважний канцлер Мічітака з дружиною. Віконниці шітомі підняли дуже рано. Імператриця знаходилась у південній стороні палацу. Ширми з трьох боків огороджували місце, де сиділа імператриця. Поверх циновок для імператриці поклали подушку, принесли круглу