Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори 📚 - Українською

Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори" автора Тарас Григорович Шевченко. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 85
Перейти на сторінку:
то кажеш. А може, й посадять, Москалика або німця. А москаль та німець І там найдуть хлібець.

3

Що це таке верзете ви? Які там ворони? Та москалі, та сідала? Нехай Бог боронить! Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити. Бо чутка є, що цар хоче Весь світ полонити.

2

А може, й так! Так на чорта ж їх на горах ставить? Та ще такі височенні, Що й хмари достанеш, Як вилізти…

3

Так от же що: Ото потоп буде. Пани туда повилазять Та дивиться будуть, Як мужики тонутимуть.

1

Розумні ви люди, А нічого не знаєте! То понаставляли Ті фігури он для чого: Щоб люди не крали Води з річки та щоб нишком Піску не орали, Що скрізь отам за Тясьмою.

2

Чортзна-що провадить! Нема хисту, то й не бреши. А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем! Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане… Посідали. – А хто, братця, Співа про Богдана?

3

Я співаю. І про Яси, І про Жовті Води, І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді Нам сьогодня вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось, Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! Ану, заспіваєм! Проби ради…

1

Та цур йому! Лучше полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.

3

І я кажу: помолимось Та будемо спати. Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба, Своди розламати, Верней дело…» Розламали, Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито И костяки в кайданах! Якби в форменных, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… А ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біта, Мов несамовитий. Яременка{75}в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! И песню сложили Про тако[го] ж мошенника…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу!.. Завалить им!» Взяли й завалили — Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!! Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась. Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають. Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все-то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. Наймичка
Пролог У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє: «Ой тумане, тумане — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна, єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». Пішла полем, ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!» І Був собі дід та баба. З давнього-давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили. Як діточок двоє, Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли. А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу — Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно В добрую годину І згадає, дякуючи, Як своя дитина?… Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах, Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату! II І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї. В такім раї, чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось — І рай запалило? Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до Бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже? «А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Самане знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?…» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!» І разом схопились Та до воріт… Прибігають — Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита — Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає: Випручало рученята И до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика. «А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси ж в хату а я верхи Кинусь за кумами В Городище…» Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та, ридаючи, становить Перед образами — Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами! III Аж три пари на радощах Кумів назбирали Та ввечері й охрестили І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко — І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься. «А що ж, – каже, – возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава Богу — Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? Зарік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо — Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку». «Просимо
1 ... 32 33 34 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"