Читати книгу - "Химери Дикого поля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отямився від розмови.
– Він же її не відпустив! – казала Понамка.
– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.
– Він добрий. Ще не звик, як воно тут, – запевняла Понамка.
– Він – слуга, він мусить робити те, що мусить!
– Він буде!
– Чом ти його щитиш? – дратувався Непийпиво. – Він вину імає!
– Він врятував мені життя, коли ми падали на залізній птасі.
– Він – слуга, він мусить рятувати пана!
– Втікачі спіймані. Ось вони, обидва, – намагалася владнати справу Понамка.
Я розумів, що помилився, що показав слабкість, а це тут злочин. Нехай карають. Підвівся. У голові паморочилося. Знайомі відчуття, мене кілька разів сильно били у колонії. Зараз було ще не дуже боляче, бо шок. Потім заспокоюся, і почне боліти сильніше.
– Ці раби мусили бути покараними! Спитканими бути, жеби інші те зочили! А вони просто померли! Не мусить так бути! Зле се! – говорив Непийпиво.
– Чим? – здивувалася Понамка.
– Тим, що бидло має зочити, що чекає бигунів! Жеби не тіла бидла, а ще живі вони на спитках! Жеби переламували їх, різали і пекли! – Непийпиво досі гнівався.
Понамка супилася і кивала головою. Потім пішла до мене. Я здивувався, і Непийпиво теж. Ми не розуміли, що буде далі. Понамка вдарила мене своїм улюбленим ударом правою. Била по-справжньому, а я ще не чекав, то аж покотився, знову знепритомнів. Не знаю, про що там далі балакали паничі, але коли я опритомнів, то Непийпиво вже не дратувався. Я одразу очей не відкрив, треба було прислухатися, що відбувається.
– Скажемо, що раб вабоїв дівку, а потім себе, гдє зочив, що не втекти, – наказав Непийпиво.
– Добре, – сказала Понамка.
– А слугу твого треба стратити.
– Він мені потрібен.
– Не має панич від слуг голдуватися!
– Коли я хочу мати доброго коня, то хіба я залежу від нього? Просто з добрим конем зручніше. Так само і зі слугою, – пояснила Понамка.
Мені паморочилося в голові. Вона добре приклалася, але я не ображався, розумів, що іншого виходу не було. Тільки щось забагато мені діставалося. Почувся тупіт копит. До нас скакав загін вершників. Понамка присіла поруч, поплескала по щоках. Я відкрив очі.
– Раб убив дівку, а потім себе, коли побачив, що їм не втекти. Ти не встиг завадити. Зрозумів?
– Так точно!
Понамка відійшла від мене, сіла на коня. З Непийпивом чекали. Ось з’явився загін вершників. Кілька паничів, за ними на відстані джури та слуги. Примчали до нас. Паничі віталися між собою. Непийпиво розповів, як знайшов втікачів.
– Пробиралися до Поганих земель. Але слід залишили.
– Тупе бидло! – сказав один з паничів, і всі зареготали. Потім запросив Непийпива і Понамку погостювати у їх курені. Непийпиво відмовився, пояснив, що поспішає до Поганих земель.
– То завітайте, коли наворочатися будете, брате Непийпиво. І ти, брате Набоко. Кажуть, барзо валчиш на шаблях і вабоїла невидимця!
– Зочиш, брате Набоко, слава твоя іде попереду тебе! – посміхнувся Непийпиво. – Валчить вона дійсно барзо. А що у вас, браття? Чи не чули минулої ночі чогось підозрілого?
– Ні, брате Непийпиво, не чули. А щось мали чути?
– Браття з фортеці сповістили, що там щось лармувало вночі.
– Лармувало? – здивувалися паничі.
– У небі.
– Птахи залізні?
– Можливо.
– Що їм треба в Поганих землях?
– Не вєдаю того, – Непийпиво розвів руками. – Рачу послухати братів з фортеці.
Далі Непийпиво попросив відправити кількох джур, щоб вони відвезли тіла втікачів до куреня Мухи. Тіла вбитих повантажили на мулів і відправили. Ми рушили далі. Паничі попереду, потім джури, далі слуги. Невдовзі почули гавкіт. То бігли собаки, відпущені з куреня, щоб шукати рабів. Такі ж величезні, як і в курені Мухи. Собак забрали, загін місцевих повертався до куреня, ми ж поїхали далі, по вузькій дорозі серед ланів, на яких працювало багато рабів.
– Тебе втікач вдарив? – спитав Сашко, який роздивлявся синці на моєму обличчі.
– Ні, пан.
– За що?
– Бо я не встиг узяти втікачів у полон. Я думав, що хлопець буде битися, а він прирізав дівку, а потім себе.
– Він знав, що чекає втікачів, – скривився Сашко.
Я теж скривився, бо боліла голова. А ще ж трясся на мулі, наче мішок з дертю, бо паничі поспішали, ми ледь встигали за ними. Поступово помітив, що у полях ставало менше рабів, а ось наглядачів за ними – більше. Якщо раніше було по кілька десятків рабів на слугу, то тепер не більше, ніж по десятку, та й паничів стало більше. Вони швидко скакали до нас, віталися, роздивлялися Понамку, ми їхали далі.
– Чому так багато паничів? Курінь Кривоноса такий численний? – здивувався я.
– За куренем Кривоноса – кордон з Поганими землями, біля кордону рабів завжди треба краще охороняти, бо в них є спокуса втекти, – пояснив Сашко. Він вправно сидів у сідлі, не те що я.
Ось поля закінчилися, почалися луги. На них раби косили траву. Тут взагалі ледь не по одному наглядачу на пару рабів. Мабуть, паничі боялися, що раби зможуть схопитися за коси.
– А що то чорніє? – спитав я і показав праворуч, де смарагдовий килим трави закінчувався темною плямою, що тягнулася аж до небосхилу.
– То Велике болото.
– Справжнє болото?
– Так. Воно захищає Січ від чудовиськ. Там, де болота немає, доводиться будувати прикордонні башти.
Поступово смуга лугів між дорогою та болотом робилася вужчою. Коли і ліворуч з’явилася темна пляма до небосхилу.
– А це що таке? – спитав я Сашка.
– Менше болото. Воно тягнеться до Чорних печер, куди я ледь не потрапив.
– На болотах хтось живе?
– Ні, там же буває Мара, яка вбиває усіх.
– Що таке Мара? – не зрозумів я.
– Краще тобі не знати і не бачити, – сказав Сашко переляканим голосом.
Ми їхали по дорозі на перешийку серед боліт.
– Слухай, а ким ти був там? – спитав я згодом, щоб відволіктися, бо від тих боліт відчував якусь небезпеку.
– Де?
– Там. У Рабських краях, як тут говорять.
– Яка різниця? А он і фортеця, – вказав рукою Сашко.
Дійсно, побачив попереду фортецю: башта і мури навколо неї. Фортеця стояла у найвужчому місці між болотами, якраз посередині. Від її мурів до обох боліт була відстань по кілометру, не більше. Я звернув увагу, що у фортеці дуже високі стіни, вищі, ніж у куренях. З тих стін нас помітили, зчинилася метушня, а потім з башти виїхав невеликий загін вершників. Летів нам назустріч. Попереду були троє паничів. Коли наблизилися, привіталися з нашими,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.