Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 92
Перейти на сторінку:
вдарив прямо у обличчя. Я знепритомнів.

Отямився від розмови.

– Він же її не відпустив! – казала Понамка.

– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.

– Він добрий. Ще не звик, як воно тут, – запевняла Понамка.

– Він – слуга, він мусить робити те, що мусить!

– Він буде!

– Чом ти його щитиш? – дратувався Непийпиво. – Він вину імає!

– Він врятував мені життя, коли ми падали на залізній птасі.

– Він – слуга, він мусить рятувати пана!

– Втікачі спіймані. Ось вони, обидва, – намагалася владнати справу Понамка.

Я розумів, що помилився, що показав слабкість, а це тут злочин. Нехай карають. Підвівся. У голові паморочилося. Знайомі відчуття, мене кілька разів сильно били у колонії. Зараз було ще не дуже боляче, бо шок. Потім заспокоюся, і почне боліти сильніше.

– Ці раби мусили бути покараними! Спитканими бути, жеби інші те зочили! А вони просто померли! Не мусить так бути! Зле се! – говорив Непийпиво.

– Чим? – здивувалася Понамка.

– Тим, що бидло має зочити, що чекає бигунів! Жеби не тіла бидла, а ще живі вони на спитках! Жеби переламували їх, різали і пекли! – Непийпиво досі гнівався.

Понамка супилася і кивала головою. Потім пішла до мене. Я здивувався, і Непийпиво теж. Ми не розуміли, що буде далі. Понамка вдарила мене своїм улюбленим ударом правою. Била по-справжньому, а я ще не чекав, то аж покотився, знову знепритомнів. Не знаю, про що там далі балакали паничі, але коли я опритомнів, то Непийпиво вже не дратувався. Я одразу очей не відкрив, треба було прислухатися, що відбувається.

– Скажемо, що раб вабоїв дівку, а потім себе, гдє зочив, що не втекти, – наказав Непийпиво.

– Добре, – сказала Понамка.

– А слугу твого треба стратити.

– Він мені потрібен.

– Не має панич від слуг голдуватися!

– Коли я хочу мати доброго коня, то хіба я залежу від нього? Просто з добрим конем зручніше. Так само і зі слугою, – пояснила Понамка.

Мені паморочилося в голові. Вона добре приклалася, але я не ображався, розумів, що іншого виходу не було. Тільки щось забагато мені діставалося. Почувся тупіт копит. До нас скакав загін вершників. Понамка присіла поруч, поплескала по щоках. Я відкрив очі.

– Раб убив дівку, а потім себе, коли побачив, що їм не втекти. Ти не встиг завадити. Зрозумів?

– Так точно!

Понамка відійшла від мене, сіла на коня. З Непийпивом чекали. Ось з’явився загін вершників. Кілька паничів, за ними на відстані джури та слуги. Примчали до нас. Паничі віталися між собою. Непийпиво розповів, як знайшов втікачів.

– Пробиралися до Поганих земель. Але слід залишили.

– Тупе бидло! – сказав один з паничів, і всі зареготали. Потім запросив Непийпива і Понамку погостювати у їх курені. Непийпиво відмовився, пояснив, що поспішає до Поганих земель.

– То завітайте, коли наворочатися будете, брате Непийпиво. І ти, брате Набоко. Кажуть, барзо валчиш на шаблях і вабоїла невидимця!

– Зочиш, брате Набоко, слава твоя іде попереду тебе! – посміхнувся Непийпиво. – Валчить вона дійсно барзо. А що у вас, браття? Чи не чули минулої ночі чогось підозрілого?

– Ні, брате Непийпиво, не чули. А щось мали чути?

– Браття з фортеці сповістили, що там щось лармувало вночі.

– Лармувало? – здивувалися паничі.

– У небі.

– Птахи залізні?

– Можливо.

– Що їм треба в Поганих землях?

– Не вєдаю того, – Непийпиво розвів руками. – Рачу послухати братів з фортеці.

Далі Непийпиво попросив відправити кількох джур, щоб вони відвезли тіла втікачів до куреня Мухи. Тіла вбитих повантажили на мулів і відправили. Ми рушили далі. Паничі попереду, потім джури, далі слуги. Невдовзі почули гавкіт. То бігли собаки, відпущені з куреня, щоб шукати рабів. Такі ж величезні, як і в курені Мухи. Собак забрали, загін місцевих повертався до куреня, ми ж поїхали далі, по вузькій дорозі серед ланів, на яких працювало багато рабів.

– Тебе втікач вдарив? – спитав Сашко, який роздивлявся синці на моєму обличчі.

– Ні, пан.

– За що?

– Бо я не встиг узяти втікачів у полон. Я думав, що хлопець буде битися, а він прирізав дівку, а потім себе.

– Він знав, що чекає втікачів, – скривився Сашко.

Я теж скривився, бо боліла голова. А ще ж трясся на мулі, наче мішок з дертю, бо паничі поспішали, ми ледь встигали за ними. Поступово помітив, що у полях ставало менше рабів, а ось наглядачів за ними – більше. Якщо раніше було по кілька десятків рабів на слугу, то тепер не більше, ніж по десятку, та й паничів стало більше. Вони швидко скакали до нас, віталися, роздивлялися Понамку, ми їхали далі.

– Чому так багато паничів? Курінь Кривоноса такий численний? – здивувався я.

– За куренем Кривоноса – кордон з Поганими землями, біля кордону рабів завжди треба краще охороняти, бо в них є спокуса втекти, – пояснив Сашко. Він вправно сидів у сідлі, не те що я.

Ось поля закінчилися, почалися луги. На них раби косили траву. Тут взагалі ледь не по одному наглядачу на пару рабів. Мабуть, паничі боялися, що раби зможуть схопитися за коси.

– А що то чорніє? – спитав я і показав праворуч, де смарагдовий килим трави закінчувався темною плямою, що тягнулася аж до небосхилу.

– То Велике болото.

– Справжнє болото?

– Так. Воно захищає Січ від чудовиськ. Там, де болота немає, доводиться будувати прикордонні башти.

Поступово смуга лугів між дорогою та болотом робилася вужчою. Коли і ліворуч з’явилася темна пляма до небосхилу.

– А це що таке? – спитав я Сашка.

– Менше болото. Воно тягнеться до Чорних печер, куди я ледь не потрапив.

– На болотах хтось живе?

– Ні, там же буває Мара, яка вбиває усіх.

– Що таке Мара? – не зрозумів я.

– Краще тобі не знати і не бачити, – сказав Сашко переляканим голосом.

Ми їхали по дорозі на перешийку серед боліт.

– Слухай, а ким ти був там? – спитав я згодом, щоб відволіктися, бо від тих боліт відчував якусь небезпеку.

– Де?

– Там. У Рабських краях, як тут говорять.

– Яка різниця? А он і фортеця, – вказав рукою Сашко.

Дійсно, побачив попереду фортецю: башта і мури навколо неї. Фортеця стояла у найвужчому місці між болотами, якраз посередині. Від її мурів до обох боліт була відстань по кілометру, не більше. Я звернув увагу, що у фортеці дуже високі стіни, вищі, ніж у куренях. З тих стін нас помітили, зчинилася метушня, а потім з башти виїхав невеликий загін вершників. Летів нам назустріч. Попереду були троє паничів. Коли наблизилися, привіталися з нашими,

1 ... 32 33 34 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"