Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І, заревівши вголос, він сам кинувся геть крізь кущі наосліп…
Тільки, може, через тиждень Юра наважився звернутися до батька за поясненням. Коли попили вечірній чай і батько не побіг зразу до кабінету рішати задачі та виправляти зошити, а затримався біля порожнього самовара викурити цигарку, Юра почервонів, засопів і завовтузився на стільці.
— Тату! — нарешті насмілився він. — А чому кухарчиних дітей до гімназії не приймають?
— Що? — батько аж зірвався, і вогонь з цигарки засипав йому маніжку і поли піджака. — Що ти питаєш? Де це ти про цс чув?
— Юрок! — сплеснула мати руками. — Хто тобі розказував про такі речі? Тобі ще рано про все це знати.
Але на батька невинне Юрине запитання справило несподіване враження. Він зірвався так раптово, що стілець відлетів на два кроки і впав. Потім він раптом загилив кулаком по столі так, що задзвеніли всі склянки, а одна ложечка покотилася на підлогу.
— Чортзна-що це таке! — залементував батько страшним захриплим голосом.
— Корнелій! — схопилася мати.
— Чортзна-що таке! — батько загилив по столі ще дужче, і тепер вже ціла купа ложечок посипалася з брязкотом на підлогу. — Вже немовлята запитують! Вони не питають — що це таке, вони запитують — чому? Чому? Чому? — затупотів батько на переляканого Юру, патлаючи бороду й розкидаючи чорні іскри своїх окулярів. — Закон! Запам'ятай це собі, паршивцю, що такий Російської імперії закон.
— Ах! схопилася мати за голову. — В России нет закона! В России столб, а на столбе корона!..
Вірш, як і завжди, справив на Юру сильне й образне враження. Він зразу побачив той стовп — отакий, як коло монопольки, біло-чорно-червоний, і зверху на ньому корона, золота, з довжелезними визубнями.
— А чому її л стовпі? — не міг стримати свого здивування Юра. — Адже корону має право носить тільки цар?
Батько зразу сів, мати благально тисла долоні на грудях.
— Заспокойся, Корнелій! — вона говорила шепотом, перелякано позираючи на вікна. — І тобі так шкідливо хвилюватися!
Але батько змову зірвався і заходив по кімнаті. Кімната була для нього затісна, і він вибіг до сусідньої. Там він спробував сісти до столу і покласти перед собою стосик учнівських зошитів, але зразу ж пошпурив їх і побіг до рояля. Не дійшовши, він вихопив портсигар і почав закурювати. Зламану цигарку він жбурнув у куток і вибіг до передпокою.
— Куди ти, Корнелій?
— Я піду прогуляюсь! — Він з'явився знову, вже в кашкеті і натягаючи шинель. — Я задихаюсь! — Він вхопив свою палицю з баранячим рогом на кінці і раптом спинився перед Юрою. — Юрко! — Юра зблід і залупав очима. — Одягайся! Ти підеш зі мною! Ну-с?
Юра нерішуче сповз з стільця і подивився на маму. Такого ще не бувало ніколи, щоб батько брав його ввечері з собою гуляти. Невже мама дозволить?
— Іди! Іди! — схвально кивнула мама. — Іди погуляй з бідним татом, бачиш, як він розхвилювався. Швидше одягайся, а то ти його й не доженеш.
Юра кинувся за батьком, що виходив уже з дверей. Але на порозі батько ще раз завернув і мало не роздушив Юру, коли той відшукував галоші.
— Білет! — затопотів він. — Де мій білет? Ти ж знаєш, що я без нього не виходжу на вулицю! Він повинен завжди лежати в кишені моєї шинелі!
Мама вже бігла, несучи квадратну коленкорову картку. Це був квиток «действительного члена российского общества покровительства животным и защиты растений». Без нього батько не виходив на вулицю. Він спиняв візників, які гнали чвалом своїх кляч, записував номери биндюгів, які везли вантажу проти норми, гукав городового до возіїв, які дозволяли собі оперіщити коня батогом або в ожеледицю не скидали половину товару на узвозі. Фурмани всього міста пізнавали його здаля, скидали перед ним шапки і величали Корнелієм Івановичем і «вашим високородієм». Коли ж він проходив, вони навздогін нахвалялися під п'яну руку повибивати йому зуби. Але на цей випадок батько завжди носив з собою револьвер системи «бульдог». Револьвер був чорний і заіржавілий, бо чистити його батько боявся і не вмів. Крім того, Юра давно вже відкрутив у ньому собачку, з якої конче потрібно було зробити вішалку для рушника.
Події тої осені і зими взагалі були якісь особливі. В світі, очевидно, відбувалося щось таке, що не подобалося ні мамі, ні батькові. Коли батько повертався з гімназії після п'ятого уроку, він, навіть ще не скинувши форменого сюртука, кидався до газет, що чекали його в кабінеті на столі: «Киевская мысль»[82], «Русские ведомости»[83], «Петербургская газета»[84]. Але батько зовсім не заглиблювався в них на годину чи й дві — як це бувало завжди раніш, перед вечірнім чаєм, розкошуючи у кріслі з цигаркою в зубах, — ні, тепер він перебігав їх стоячи, мотаючи головою по шпальтах вгору і вниз, всі три за якихось десять хвилин. І щохвилини читання переривалося тяжкими прокльонами, чортуванням і репетом. Батько тупотів йогами, шпурляв газету на підлогу, бігав з кутка в куток, потім знову хапав пожмакані аркуші, розгладжував їх, біг у сусідню кімнату, жалісно скаржачись мамі на щось вичитане з газети, тоді знову жбурляв, топтав ногами, хапав, і, нарешті, змучений, захриплий, з розпатланою бородою, з галстуком аж на спині, він зривав з себе сюртук, валився на ліжко і одну за одною палив безліч цигарок — в грізній мовчанці, тільки тяжко відсапуючи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні», після закриття браузера.