Читати книгу - "Останнє літо"

— А що у вас про командарма чути, чи повернеться він, чи дозволить здоров’я? — спитав Ільїн. І в його запитанні разом з людським співчуттям Синцов помітив ще й відтінок тієї низової солдатської байдужості до можливих перемін там, нагорі, яка мимоволі, сама собою, народжується і од нечастих зустрічей з великим армійським начальством, і од величини дистанції від тебе до нього.

— Чув, має повернутись. Ніяких інших розмов поки що не було.

— Якщо повернеться, йому тепер у знайомих місцях наступати, це добре, — сказав Ільїн, тамуючи бажання спитати Синцова: як гадаєш, коли все-таки почнеться?

Все одно відповісти на це Синцов йому не міг, якби навіть знав: про такі речі не говорять. А взагалі й так ясно, що наступ не за горами. Ільїн уже багато разів сам собі планував, як це буде. Після тривалого стояння на передовій їхню дивізію, очевидно, мали в останній момент замінити й вивести в другий ешелон. Так уже бувало, але Ільїн не хотів і думати про це. За його планом, — навпаки: фронт ущільнювався праворуч і ліворуч іншими частинами, їхня дивізія опинялась на вістрі прориву, а його полк — у першому ешелоні.

— В ніч на двадцять сьоме вирвалися з Могильова, через Дніпро, а тридцятого всі, хто зостався живий, були вже тут, — знову згадав Синцов про минуле.

— Непогано б і назад — за три дні звідси до Могильова, — сказав Ільїн. — Але поки до Дніпра дійдеш — водні перепони одна за одною. І всі, як на сміх, мають жіночі назви: Проня, Бася, Фрося, Маруся.

Синцов посміхнувся. Фросі й Марусі — таких річок тут не було, а Проня й Бася справді були, і на їх форсування відводилося немало місця в попередніх планах, які так і сяк обговорювалися в оперативному відділі.

Вони їхали поруч і думали один про одного. Ільїн думав про те, чому Синцов не захотів говорити про свою Тетяну. Поїхала й народила. Більше ні слова не сказав.

Може, щось у них не так? Мовчить, характер має. Та хіба ж без характеру з такою рукою назад на фронт потрапив би? Сказав, що послали його в дивізію на три дні, по одному дню на кожен полк. Треба лишити ночувати в себе, а вранці відвезти до сусіда. Заночує, тоді й побалакаємо. Якщо хтось на голову не звалиться, як минулого тижня член Військової ради фронту.

Ільїн згадав той приїзд, що скінчився й для нього, й для полку великими неприємностями, і скривився, мов од зубного болю. Було досадно до сліз, що саме в тебе, в кращому полку не тільки в дивізії, а й у корпусі, в тебе, що звик жити без прочуханок, в одній роті все збіглось як на зло: командир роти занедужав, а старшина накапостив, і солдати в бойовій охороні голодні сиділи.

Ганьба не тільки для полку, а й для всієї дивізії. Треба ж було члену Військової ради фронту приїхати, щоб усе це розкопати!

Ільїн скоса блимнув на Синцова й подумав: «Цікаво, знає він чи не знає?»

— Чув, що в нас тут було?

— Чув.

— А я думав, не чув, коли не питаєш.

— Та про що ж питати? Коли в хорошого командира полку така осічка, — це все одно, що сліпа куля. Навіщо ж питати, звідки й чому? На те й сліпа.

— Щодо хорошого командира полку тепер ще подумають, — з прикрістю мовив Ільїн. — Була раніше думка, що хороший, та можуть і змінити.

— Коли б змінили, не лишили б на полку. Вважають, що хороший, якщо лишили.

— Повір, — сказав Ільїн, — коли все це сталося, дві ночі зовсім не спав. Думав: як же це так?

— Та вірю ж! Коли дізнався, що солдати голодні лишились, то й годиться не поспати. Тим паче не сам, гляди, маявся! Підлеглим теж, мабуть, спати не дав?

— Не дав.

— Так я й знав, — сказав Синцов. — Думаєш, я тебе не пам’ятаю? Я тебе пам’ятаю.

Ільїн кивнув. Він знав, що підлеглим служити з ним нелегко, деякі навіть були певні — важко. І пишався такою думкою про себе, маючи це за похвалу своїй строгості.

Слова Синцова хоч і вдряпнули його самолюбство, але сподобались одвертістю. Добре, коли Синцов справді прийде в полк начальником штабу. Норовистих підлеглих, таких, що не гнуться, Ільїн не боявся. Боявся тих, що гнуться. Хто перед тобою гнеться, той і перед бідою зігнеться. Найупертішого серед комбатів — Чугунова — Ільїн, коли став командиром полку, зразу ж висунув на своє місце заступником по стройовій. Бо хоч і сварився з ним ще в Сталінграді, коли той був командиром роти, але знав, що Чугунов перед німцями ще впертіший, ніж перед начальством. «Цікаво, за що йому четвертий орден дали? — поглядаючи на Синцова, думав Ільїн, котрий завжди помічав, скільки в кого орденів. — Під Сталінградом прийшов у батальйон з двома. Третій орден у наказі був за те, що взяв у полон генерала. А четвертий звідки?»

— Коли «Зірочку» одержав?

— Узимку, — сказав Синцов і чомусь посміхнувся.

— Чого смієшся? — спитав Ільїн.

— Та просто так. Навіть і не світила, а потім сама з неба впала. Пам’ятаєш, у лютому на Слюдяяці плацдарм захопили, а розширити не змогли?

— Пам’ятаю.

— Послали мене в двісті другу дивізію — вважалось, що вона вже третій день наступає, — особисто перевірити, де передній край. Я на животі перевірив. І зразу ж доповідати нашому Бойку, начальникові штабу. За моїм донесенням, де були, там і лишились. А в нього — за всіма іншими даними — просунулись, скільки їм наказано. В таких випадках відомо, кому вірити, — хто по карті далі пішов! А ще раз перевірити не вдається.

Хурделиця, рацій не чути, телефонний зв’язок порвало. Бойко до мене: «Усуваю вас! Не вірю, що були на передньому краї! За неправдиве донесення — до трибуналу!» І по телефону наказує: «З’єднайте з прокурором». Підходить комендант штабу: «Ідіть зі мною». Приводить