Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Корабель з райдужними вітрилами 📚 - Українською

Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Корабель з райдужними вітрилами" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:
бували на війні. Але ці солдати чи недосвідчені ще були, необстріляні, бо війна тільки почалася, чи їх від страху спаралізувало, але ніхто з них навіть не поворухнувся, тільки дивляться на гранату. І раптом цей доброволець, цей дивак слабосилий, літній, що його й за солдата справжнього ніхто не вважав, бо часом і гвинтівку замість нього нести доводилось, сили в нього не вистачало, раптом цей дивак падає на гранату грудьми і накриває її своїм тілом… А на спині у нього ще речовий мішок був. І як тільки він на гранату впав, своїми грудьми її накрив, тут вона й вибухнула. І нікого в тому окопчику, окрім нього, не вбито, навіть не поранено, всі живими зосталися, тільки оглушило трохи.

Осколки з тієї гранати-лимонки в його тілі зосталися, а деякі його тіло наскрізь пробили і в речовому мішку застряли… А вже після бою, коли ворожу атаку відбили, перед тим як поховати того героя, що товаришів від смерті власним тілом затулив, взяли і розв'язали його мішок. А в мішку було кілька ляльок. Тих, що в лялькових театрах виступають. Серед них Петрушка, веселий, червононосий. Сміється Петрушка своїми товстими губами, рот широкий-широкий, а сам осколками весь посічений. Його хазяїна осколки наскрізь прошили і Петрушку ганчірного ті самі осколки порвали. А солдати довкола — живі зосталися. І тоді вони дізналися, що цей герой-дивак до війни працював актором лялькового театру. Таку «несерйозну» професію мав.

От і мене легковажним вважають. І батьки, і вчителі, і друзі, і всі наші близькі й знайомі.

Я іншим разом на уроці «Ванька валяю», а сам в цей час думаю, чому дорослі такі короткозорі. От вони акселерацію зовнішню, фізичну нашу помітили. І за те спасибі. Тут, правда, заслуги їхньої небагато. Коли татові штани на сина малі, коли нам черевики-шапки не в «Івасикові-Телесикові», а в дорослих магазинах купують, заледве ми п'ятий клас закінчуємо, тут вже яким роззявою будь, все одно помітиш, що відбувається з дітьми щось незрозуміле — ростуть, наче з води. Ну, придивились, помітили, що майже кожен з нас на півголови, а дехто й на голову вищий тата, і придумали це слово — «акселерація». Мовляв, голоду не знало покоління, умови життя хороші, от і ростуть. Правильно, звичайно, і голоду ми не знали, і умови життя хороші, але як на мене, то це лише половина пояснення. Чому ви, товариші дорослі, помічаєте зовнішню акселерацію, ту, що «знадвору», як каже моя бабуся, і зовсім не хочете помічати внутрішньої нашої акселерації? Чи прикидаєтесь, що не помічаєте? Навмисне так робите, щоб права дорослих людей надати нам якомога пізніше? Завидки вас беруть? Ми, мовляв, у ваші роки хирляками низькорослими були, а ви о-он які повиганялися. Між іншим, ми не лише вищі зростом і ширші в плечах, ніж ви були в нашому віці, ми, коли хочете, і розумніші вас. І ми, товариші дорослі, перед вами цим не задаємось. Тільки ви, будь ласка, помітьте нашу і внутрішню акселерацію.


ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

— Він любить мене, він закоханий в мене. Чи це мені тільки так здається? Ну що з того, що він довірив мені те, чого не довірив нікому, навіть не сказав, хоча боїться, що та тітка не заспокоїться, не досить їй буде його пояснень, вона захоче «справу довести до кінця» і прийде тоді, коли мама його буде дома. Він довірив мені цю таємницю і радився, як йому бути, що робити? Йому так не хочеться вплутувати в це маму, і він очей на Марка Ісайовича звести не може. І він сказав мені: «Тільки з тобою я можу порадитися і тільки ти мені в цьому можеш допомогти, бо хлопці якби зопалу не набили йому пику…» Тут він має рацію. Хоча… Він міг би порадитись і з Олежкою Борщовим, той вміє тримати язик за зубами і в своїй футбольній команді, як капітан, навчився, звичайно, різні конфлікти розв'язувати. Чого-чого, а конфліктів у спорті вистачає хоч у них у футболі, хоч у нас в легкій атлетиці.

Але він вирішив не з Олежкою радитися, а зі мною, значить, довіряє, а це значить… Господи, та нічого це не значить! Я вже теж стаю дурненькою, як ті дівчиська, котрі позбираються по кутках і відкривають «читацьку конференцію» на тему: «Що краще — кохати чи бути коханою?»

Кохати чи бути коханою? Що краще? Я не знаю, що краще. Мені просто хороше з Максимом, а він, напевне, в мене закоханий. Тому він нікому не сказав про цю таємницю, нікому-нікому з хлопців, а все розповів мені, і радився зі мною, і просив мене допомогти, коли я що-небудь придумаю.

Може, й так, бо як допомогти Максимові, я, здається, придумала.

Прямо на уроці, хоч це було зовсім не за темою, я підняла руку, і коли Стелла Анатоліївна запитала, що таке, я сказала:

— Стелло Анатоліївно, що коли одна людина, бажаючи допомогти іншій людині, написала анонімку в одну дуже високу установу, а в результаті постраждала зовсім невинна людина? Постраждала людина, яка, навпаки, заслуговує подяки…

Весь клас дивився на мене, ніхто не міг зрозуміти, до чого я хилю, до чого тут якісь люди і якась анонімка. І Стелла Анатоліївна здивувалася теж: до чого такі запитання посеред уроку? І коли б вона здивувалася менше, то, безперечно, сказала б мені, щоб я не лізла із запитаннями, що не мають ніякого відношення до уроку, щоб не заважала їй. Але я знала, що це запитання настільки здивує її, що вона змушена буде щось відповісти. І я не помилилася. Стелла Анатоліївна сказала:

— Войтенко, ти щось не те кажеш. Хіба анонімкою можна допомогти комусь? І хіба анонімки пишуться чесними людьми з метою допомогти іншим людям? Коли людина соромиться поставити під написаним нею свій підпис, значить, вона написала неправду.

— Це так, — сказала я, — але тут — виняток. Ця анонімка написана справді з метою допомогти людині, але все обернулося на зло іншій людині.

Тут, як з кілочка, втрутився Кирило Куличенко, який, звичайно ж, не міг пропустити нагоди встромити й свій

1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Корабель з райдужними вітрилами"