Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Значить, можна і життя вивчити? Ну, не зовсім, не у всіх деталях, бо зрозуміло, що всього аж ніяк не передбачиш, але правильно оцінювати всі житейські явища і приймати відповідні рішення — єдино правильні, мабуть, що можна? Чи ні? Тато мені каже: «Чекай, чекай, набереш у вуха води, життя навчить». Навчить-то навчить, але для чого набирати у вуха води? Колись якась мавпа схопила зопалу в руки жарину, обпеклася, і її гіркого досвіду вистачило для всіх нас, навіть мала дитина знає, що вогонь пече. Кожну дитину зокрема цій «премудрості» навчати не треба, не треба в кожному окремому випадку починати все з самого початку.

Отож і в житті… Як, наприклад, відрізнити доброго від добренького, злого від суворого, ласкавого від облесливого, вимогливого від прискіпливого, фантазера від брехуна, щедрого від розтринькувача, ощадливого від скупого, спокійного і витриманого від байдужого? Де закінчується одне і починається інше?

Чи багато ми можемо навчитися у минулого? От хоча б ї з художньої літератури? Як на мене, то не дуже. Той хлопчик з «Братів Карамазових», що жалів свого тата, і Толя Юхимець — не однозначні, і схожість у них тільки зовнішня. Зараз зовсім інші умови і зовсім інше життя. Кому було яке діло до того хлопчика, а Толя у нас хіба ж сам, хіба ми дамо його скривдити? І дорослі не дадуть. Хоча хто його зобижає, окрім рідного тата? Тут складніше трохи, плутаніше виходить, але Толя й сам багато в чому винен. Хіба щось подібне могло бути з Вадиком Івановим, чи з Олегом Борщовим, чи з Максимом?

Я вчора дочитав одну, знову ж таки «дорослу» книжку. Вона, може, кому-небудь з моїх однокласників здалася б навіть нецікавою, бо написана трохи незвично, закручено, і сюжет її не перекажеш двома словами. Книжка називається «Бойня № 5», і написав її Курт Воннегут, сучасний американський прогресивний письменник, учасник другої світової війни.

Зміст книжки так просто не перекажеш, бо він там всього торкається, багато всього розповідає, різні питання порушує, але пише, як я оце розповідаю: то наперед забіжить, то назад повернеться, і треба дуже уважно читати, щоб не заплутатися і зрозуміти, що й до чого.

Автор там пише таке: «Все, що може трапитись з людиною в житті, описано в «Братах Карамазових» Достоєвського». Ну? Я ці слова прочитав і, навіть не дуже над ними задумуючись, з Куртом Воннегутом не погодився.

Може, для сучасної Америки і взагалі для тих країн, де капіталізм, вони й правильні, але в нашому житті відбувається таке, що нікому з братів Карамазових і приснитися не могло. Причому нами це все сприймається дуже просто, ми собі, особливо моє покоління, навіть уявити не можемо, що може бути якось по-іншому. Колись могло бути, тепер — не може.

От візьмімо Альошу Карамазова. Але я ще про Вадьку Іванова скажу. Фільм «Брати Карамазови» ми з Вадькою разом дивилися. І от коли там все почалось, Вадька мене й питає:

— Достоєвський що, тільки про психів писав?

— Чому ж про психів?

— А ось ще є його фільм «Ідіот»…

— Не його фільм, в часи Достоєвського кіно не було, він роман «Ідіот» написав, а тепер його екранізували.

— Кирило, — сказав Вадька, — не чіпляйся, ти добре знаєш, що я хочу сказати, але чому він тільки про психів писав? Що йому, нормальних людей не вистачало? Ти читаєш багато, ти все знаєш, от я й запитую? «Ідіота» ти теж прочитав?

— Прочитав.

— Той, про кого він писав, що, справді ідіотом був?

— Ну… не зовсім, — відповів я, — але психічно нормальною людиною його теж не назвеш.

— От бачиш! — зрадів Вадька. — Значить, і там про психа! Для чого?

Ну, я так, як наша «русачка» Марія Семенівна, пояснити не можу, але в двох словах сказав, що в часи Достоєвського в царській Росії була така мораль, що щирий і великодушний вчинок людини міг розцінюватися як вчинок божевільного. І в Достоєвського так виходило, що на благородний вчинок могла зважитися людина, у якої з психікою не все гаразд було.

Словом, я не певен, чи зрозумів мене Вадик Іванов. Він ще запитав:

— А чого навчити нас може такий фільм чи така книжка?

І тут я виявився не дуже так щоб на висоті, почав щось там таке мудрити, що все робиться для того, щоб не повторювали чиїхось помилок. А потім, вже коли кіно закінчилося і Вадька пішов додому, я подумав, що тут щось трохи не так. Хіба нам потрібний досвід братів Карамазових? Хіба в нашому житті може повторитися щось подібне?

От полковник Іван Іванович Швецов нам такий випадок розповів. У сорок першому році, на початку війни, він ще був тільки старшим лейтенантом, ротою командував. А Київ він визволяв уже в званні майора. А у Варшаву і в Берлін входив на чолі цілого полку. Він вже наприкінці війни полковником став. А в сорок першому, кажу ж, ротою командував. І був у нього в роті один солдат. Немолодий вже, він добровольцем на фронт пішов, і його взагалі на фронт не хотіли брати, здоров'я кволе бути солдатом-фронтовиком не дозволяло. Але він таки наполіг, і його взяли на фронт. І виправки в нього не було солдатської, і слабосилим він був, і кожній кулі кланявся.

А загинув він героїчною смертю. Рота, якою командував Іван Іванович, оборону тримала, в окопах сиділа. І ось в один окопчик, де разом з іншими солдатами сидів той літній доброволець, раптом влітає німецька граната-лимонка. Впала на дно окопчика і крутиться-перекочується, от-от вибухне. Ну, ще там якась частка секунди — і вона вибухне, вона обов'язково вибухне, і тоді загинуть всі. Їм би, котромусь, схопити ту гранату і викинути геть за бруствер, щоб вона там розірвалася… Такі випадки не раз