Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— Я дуже навіть задоволений своїм лікарем! Це неправда!

— Але ж тут чорним по білому написано…

— Я не писав цього листа!

— Значить, його написав хтось з твоїх друзів, з твоїх слів.

— Але ж чому тоді він не поставив свого підпису?

Вона якось так здивовано глянула на мене, що мені від її здивування стало страшно. Вона розуміла, для чого не підписуються такі листи, і розуміла не просто, а так, ніби була на боці анонімника, схвалювала його завбачність і обережність. І їй страшенно хотілося «довести справу до кінця», хоча, по суті, не було ніякої справи! І тут я зрозумів, що цій жінці взагалі начхати, як мене там лікують, погано чи добре. Для неї важливий «сигнал». Цей «сигнал» ставить в залежність від неї іншу людину, в даному випадкові Марка Ісайовича, цей «сигнал» підносить її над іншою людиною, дає їй хоч маленьку, хоч короткочасну, але владу над цією людиною, і все це приємно лоскоче їй пиху. Ні-і, таким людям не можна не тільки доручати перевіряти чиїсь скарги, хоч би ті скарги мали правдиві підписи, таким людям взагалі нічого не можна доручати і довіряти. Вони так «доведуть» діло до кінця, що…

— Покажіть, будь ласка, листа, — сказав я.

Вона охоче показала. Я відразу ж впізнав, чий це почерк. Але що робити? Як бути? Коли дізнаються хлопці, то… Ой, що буде, коли дізнаються хлопці? Такого вони можуть і не вибачити…

— От для чого мені, наприклад, пам'ятати, хто кого грає у фільмі «Брати Карамазови»? Ерудиція? Еге-ге-ге! Є такі типи, що їх хлібом не годуй, а дай похизуватися чимось таким, чого інші не знають. Вадик, наприклад, не знає, що брата Митю грає актор Михайло Ульянов, брата Івана — Кирило Лавров, а Альошу — Андрій М'ягков. І правильно, що не знає, це зовсім не обов'язково знати. А я навіть знаю, що Андрій М'ягков з театру «Современник», Кирило Лавров, мій тезко, з Ленінграда, Ульянов теж москвич, як і М'ягков, а от з якого він театру, на хвилиночку забув. Хоча дуже може статися, що я пригадаю. А для чого, хто б мене спитав? Щоб десь перед кимось похизуватися (хоч би й перед Іржиком) такою своєю ерудицією? Та ні, я це за ерудицію навіть не вважаю. Просто у деяких людей є властивість зберігати в голові другорядну інформацію, та так, що для чогось необхідного в тій голові не залишається місця. І я належу до таких людей.

От як звали того хлопчика в «Братах Карамазовых», що заступався за свого тата? І як його тата звали? Там ще хлопчик жалів коняку, яку били важкою голоблею. Жалісливий страшенно був. Але в основному він жалів свого тата, хотів, щоб його тата всі поважали, а його тата не поважав ніхто.

«Братів Карамазових» я єдиний в класі прочитав. Прочитав роман після того, як побачив фільм. Вадик цього зрозуміти не може, але дехто в класі після цього (і зокрема Іржик) почали дивитися на мене з повагою. Гріш ціна тій повазі, тим більше, що назавтра я схопив з російської літератури трійку. Щось чи то переплутав, чи почав трактувати по-своєму, словом, «нав'язав дискусію» Марії Семенівні, і вона, щоб розрубати цей «гордіїв вузол», взяла й поставила мені трійку, хоч інший вчитель на її місці міг вкотити й двійку.

Я чому «Братів Карамазових» згадав? Згадав спершу книжку, потім фільм, а вже тоді— хто кого з братів грав… Все ж значно простіше. Ота моя невиправдана любов до паралелей там, де її, по суті, не може бути.

Спробував поставити поруч того хлопчика з «Братів Карамазових» і Толю Юхимця. Зовні — ніби схоже. Ні для кого не секрет, як Толя переживає, що його батько Костянтин Іванович пиячить і через це не має ніякого авторитету. Дворова громадськість (в основному ті бабусі, що сидять завжди на лавочці і додивляються, хто, коли до кого йде і що несе) Толиного тата в гріш не ставить. Але і в цеху, де Костянтин Іванович працює, він навряд чи користується повагою своїх товаришів. А Толя це дуже близько до серця бере. Я його розумію, я на його місці почував би себе не краще. Може, саме через це в Толі оця його «супержалісливість»?

І в того хлопчика, якого Достоєвський описав, теж була якась така жалісливість. І що таке — «жалісливість», а що таке «людяність»? Вони споріднені чи ні? От що я хотів би знати. Для чого це мені знати, я не можу пояснити. Може, все виникло після розмови з Максимом про філософію.

Я не з тих, хто, коли хоче сказати: «Не базікай!», каже «Не філософствуй!» і думає при тому, що він щось надзвичайно мудре сказав. Я розумію, що філософія — то надзвичайно розумна і потрібна наука. Але для чого нам в школі зайвий предмет? Як на мене, то й цих, що є, досить, уроки ледве-ледве встигаєш поробити, і то не всі і не завжди. А Максим вважає, що коли б ми знали основи філософії, то осмисленіше підходили б до всіх предметів і вони б нам значно легше давалися. Ми б не механічно завчали, а мали б в руках якийсь універсальний ключ, чи як це назвати? Може, й так, не знаю, не знаю. Але предмети шкільні — предметами, а ми, може, в цьому Максим і має рацію, завдяки філософії краще б розумілися на всьому тому, що називають життям. «Ти ще не знаєш життя!»— любить повторювати мій тато. І так виходить, що я знатиму його аж тоді, коли проживу це життя. Але навіщо мені тоді ці знання, коли життя вже залишиться позаду і я своїми знаннями так і не встигну скористатися? А хіба не можна вивчити життя, ну не все, а основні його моральні принципи, ще до того, коли ти по-справжньому в життя вступаєш? Щоб не спотикатися об ті самі камінці, об які спотикалися твої прадіди, діди, батьки? От, скажімо, вивчення мови. Ніхто ж не