Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, — хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» — навіть прізвища його справжнього не хочу називати — прийняв смерть не від моєї руки…»

— Василю Тимофійовичу, подивіться, — Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

— Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», — сказав він. — Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

— Кому адресовано листа? — все-таки спитала вона.

— Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.

— Що ви знаєте про «Привида»? — спитала Наталя.

— Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.

— Кіра Назаренко жива? — спитала Наталя.

— Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, — відповів Бадюк. — Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.

— Можна взяти цього листа на два-три дні? — спитав Лежнєв. — За його цілість можете не турбуватися.

— Що з вами поробиш!

— Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, — Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.

— Втративши голову, за волоссям не плачуть, — засміявся Бадюк. — Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі — «Щось новеньке про Феміду?» — він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

— Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, — усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: — Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

— У нього багато спільного з однією моєю знайомою, — всміхнувся Лежнєв.

— У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, — підхопив Бадюк. — Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість — «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство — сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?

— Не зовсім, — сказав Лежнєв. — Правда — це істина, а двох істин одночасно не буває.

— А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?

— З мене нікудишній філософ, — ухилилася од відповіді Наталя.

— А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? — сказав Бадюк. — Не заперечуєте?

— Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, — усміхнувся Лежнєв.

— Це справді моя історія, — почав Бадюк. — Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, — найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість — не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч — мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!

Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька — простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком