Читати книгу - "Чорний лабіринт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…
— В окопи! — надривались поліцаї.
Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.
— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!
Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.
— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.
— Десь зовсім близько.
Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.
— Ну й садять!
— Куди це вони так клюють?
— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.
І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.
— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…
— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.
Крізь чорний дим над лісом проривались язики полум'я. А земля гула й хиталася…
— Давайте, браточки, давайте! — просив хтось поруч, ніби молився.
— Гляди, а то почують.
— І скинуть гостинця прямо на лисину.
— Від своїх і смерть не страшна.
— Ні, під таку музику помирати гріх, — польський акцент сусіда привернув увагу хлопців.
— То правда, по всьому видно, скоро вже…
— Хоча б дожити.
— Доживеш. Чув, наші вже під Варшавою.
— Доживем, тільки не всі, ось… — поляк показав на стінку окопу.
Земля обвалилася з неї, відкриваючи світлий череп. Люди притихли, ніби в окоп заглянула смерть. Помітивши, що Андрій пригнічений, поляк поклав йому на коліно руку.
— Не вішай носа, ти доживеш напевне…
Бомби рвались уже десь далі, літаки пройшли в напрямі Мюнхена. Ще хвилин двадцять сиділи мовчки. Нарешті, сирена сповістила «відбій». Люди почали вилазити з траншеї. Андрій вискочив услід за Миколою.
— Підсобіть, хлопці, — попросив поляк.
Андрій подав руку і раптом помітив номер 99603. Цей номер називав йому Краєв. «Запам'ятай 99603, з ним триматимеш зв'язок».
Удвох з Миколою вони легко витягли гефтлінга з траншеї. «Поговорити з ним зараз? Ні, не тут. Поліцаї, конвой…»
— Шикуйсь!
Андрій не спускав з поляка очей. Той став у колону позаду. Розчинилися залізні ворота.
— Форвертс!
Вийшли на аппельплац. В'язнів відпустили на відпочинок. Прохід між блоками знову заповнили смугасті роби.
— Ти почекай мене в бараці, я зараз, — шепнув Андрій полтавчанинові і пішов слідом за поляком. Скоро він наздогнав його і ніби ненароком торкнув за лікоть. Той повернув до нього голову. — Я маю вам дещо сказати, — тихо промовив Андрій.
— Кажи.
— Тут не зовсім зручно.
— Тоді ходімо он біля тих синьйорів сядемо.
Під стіною про щось крикливо сперечалася купка італійців. Сіли біля них, помовчали. Поляк дістав вирізану з пір'їни зубочистку, поклав її в куточок рота.
— Курити кинув, — усміхнувся Андрієві.
— Мені веліли, щоб я розшукав вас, коли…
— Хто велів?
— Краєв.
— Тодор говорив мені, але не знаю, чи про тебе. Він називав інший номер.
— 99633, так?
— Так.
— Лікар, француз… у ревірі…
— Досить. Карпенка бачив?
— Помер… учора вранці…
— А ти говорив з ним?.
— Говорив. Кутасов Аркадій Семенович…
— Спасибі, хлопче. — Гефтлінг міцно потис Андрієві руку — Ну, мені пора. А ти посидь трохи. Якщо буду потрібен, шукай мене он у тому блоці, третій відсік ліворуч.
Андрій хотів зупинити його, розказати про ранкову зустріч в умивальнику, порадитись, але поляк уже затесався в юрбу, а за якусь мить і зовсім зник між смугастими робами.
Срібна заметіль звуків зірвалася над оркестром, злетіла під стелю, хлюпнула чарівною силою мелодії. у сірі бетонні стіни табірної лазні і враз перетворила їх на сотні казкових екранів, на яких кожен бачив тільки своє.
Андрій стояв у натовпі, прихилившись плечем до стіни, і слухав.
… Шуміли на вітрі високії трави, хвилями котилися за обрій достиглі жита, співав над полями невидимий жайвір, і серце зривалося в лет, мов птаху вирій. І легко було йому в ту мить, і боляче. Десь здалеку чувся знайомий шепіт старої верби. Вона ще в дитинстві розповідала йому ту задумливу казку, і вже повік та казка житиме в серці і будитиме в ньому біль за рідною стороною.
Віхола звуків завмерла, ніби причаїлася десь за улоговинами, за синіми байраками, потонула в зелених дібровах. Зойкнули скрипки і понесли у піднебесся тужливий і трепетний біль.
Сивий чарівник у смугастій робі змахнув паличкою. Казка пропала. Виросли бетонні стіни, важка стеля упала на голови гефтлінгів. П'ятсот чоловік зітхнули разом, наче пробудились від сну. Зірвався грім оплесків. А крізь вікно здивовано заглядала куца труба крематорію.
— «Елегія» Массне… — паличка злетіла над сивою головою.
Хтось торкнув Андрія за плече. Хлопець оглянувся. Вольф поклав палець на зібрані гармошкою губи. Очима показав на оркестр.
— Фрідріх Мюллер. Диригент із світовим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт», після закриття браузера.