Читати книгу - "Король стрільців"

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пни, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу…

Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали бабі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відломалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанався, як грудка землі, над бабиною головою.

Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на парастасі, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербивусу, під ним перебакирився миршавий хрестик… Три цісарські вулани лягли тут колись до «ґліду» в блискучих чапках з павиними перами і з повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля… За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — еге! — це хлопці на вигоні кладуть субітку — як луна, котиться нивками парубоцька пісня… Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла — помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрипіхата, гей опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча…

Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне щерипець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки… Всі стріхи повбирані, а бабина — як не в людей. Віночків не наплела — де, де! — не ті вже руки до віночків — але хату треба, як Бог приказав… Де ж таки… Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати — агі!.. Що за диво?.. Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе — зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує:

— Ходи, ходи, старий дербаку!..

…Меркне бабі в очах — темніє, гасне, ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як в безодню, вже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини…

…Все дужче і дужче хилиться стара Хима під свербивусовий корч… Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси… Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки — діються дивні-дива Купайлової ночі — розвивається цвіт папороти, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя…

…Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, когось шукає вовчими сліпаками.

…Від Великого Воза відломалася нова шприха й покотилася ясною дугою в безмежну далечінь.

…Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.

Над нею в безшелеснім хороводі ведуть танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Село говорить: оповідання. — Київ: «Радянський письменник», 1940

----------------------------------------------

Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.

Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.

Рожево-білява орішина.

Йду.

За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої ґазетним барахлом. На долонях повискакували пухирі…

Тяжко!

Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої «юної весни»… Ну так, юнак: