Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

сприйняла мій твір дуже холодно, сказавши, що це взагалі не схоже на вірш. „Це білий вірш!“ — вигукнула я. „Занадто білий“, — ущипливо зауважила тітка Елізабет, хоч її думки я не питала. Гадаю, відтак мені доведеться писати римовані вірші, щоб надалі не втрапляти в халепу. Я маю намір, коли стану дорослою, бути поеткою, і то славнозвісною. Кузен Джиммі теж компонує вірші. Створив уже понад сотню поезій, проте не записує їх на папері — всі без винятку носить у своїй голові. Я вділила йому трохи паперу з моїх запасів (адже він дуже добре до мене ставиться), та він сказав, що є застарим, аби звикати до чогось нового. Я ще не чула жодної з його поезій, бо натхнення тим часом його не навідує. Шкода, так хочеться почути його твори! Люблю кузена Джиммі все дужче і дужче, тільки побоююсь, коли починає так чудно дивитися й чудно говорити. Але мій острах завжди минає швидко. Я прочитала багато книжок із бібліотеки Місячного Серпа: „Історію реформації у Францїї“ (книга вельми релігійна, груба і нудна), книжечку про життя англійських ченців та вищезгадані „Пори року“. Залюбки її перечитую, бо знаходжу там силу-силенну чудових виразів, але на дотик ті „Пори року“ якісь неприємні. Папір такий-бо грубий і шорсткий! Прочитала також „Мандрівку до Іспанії“, надруковану на гарному тонкому папері.

А ще — історичну книжку про діяльність місіонерів на берегах Тихого Океану. Там є дуже цікаві малюнки: на одному бачимо, як розчісуються поганські вожді. Коли стають християнами — волосся своє обтинають, а що волосся мають довге і красиве, то мені жаль їх. Страшенно люблю поезію, а ще оповідання про безлюдні острови. Читала була і „Роб Роя“, роман, але тільки початок, бо тітка Елізабет забрала від мене книжку — говорить, що я не повинна читати романів. Тітка ж Лаура мовить, щоб я читала їх крадькома. Чого б не послухатись тітки Лаури, але так мені якось дивно… Досі мені не доводилося читати потай. Прочитала чудову „Повість про тигра“, з потішними оповідками про тигрів, з картинками їхнього життя. Дуже цікаво, а інколи навіть моторошно. Зараз читаю про Рубена і Грейс — це повість, не роман, бо Рубен і Грейс споріднені між собою, отже, побратися не можуть. Те саме стосується Малої Кейті та Чемного Джима; втім, ця історія не така трагічна і не така захоплива. Хороша книжка — „Диво природи“. Прекрасні „Аліса в Країні Чудес“, а також „Нотатки Анзонетти Б.“ Анзонетта — це дівчинка, що прийняла хрещення семи років і смерть — дванадцяти років! На будь-яке запитання вона відповідала віршем із релігійних гімнів. А перед хрещенням розмовляла англійською. Тітка Елізабет каже, ніби я маю бути хоч трохи до неї подібною. Мені здається, що за сприятливих обставин я радше могла би стати подібною до Аліси, але бути такою доброю, як Анзонетта, не спромоглася б ніколи. А втім, я б і не прагнула уподібнюватись — вони ж бо ніколи не бавилися. Анзонетта занедужала одразу по хрещенні й невимовно страждала декілька років. А ще я впевнена, що якби я мовила до людей словами з гімнів, то це викликало би сміх. Одного разу я спробувала. Тітка Лаура спитала мене, які я волію зимові шкарпетки — в червону чи, може, в блакитну смужку. Я відповіла за прикладом Анзонетти, з тою лише різницею, що там ішлося про домашнє плаття:

Ісусе, кров Твоя і мука — Мої прикраси, мої шати.

Тітка Лаура скрикнула: „Вона збожеволіла!“, — а тітка Елізабет сказала — мовляв, я блюзнірствую. Тож я збагнула, що це не для мене. До того ж, Анзонетта роками не могла їсти, бо мала виразку шлунка, а я полюбляю — і дуже! — попоїсти чогось смачненького.

Старий пан Воллес помирає від раку. Дженні Странг твердить, мовби дружина його вже приготувала собі жалобне вбрання.

Сьогодні я склала життєпис Майка й описала дорогу, що веде до господи Високого Джона. Припинаю це до листа, щоб ти мав змогу прочитати. Добраніч, мій найдорожчий тату.

Твоя покірна, віддана слуга

Емілія Б. Стар

P.S. Мені здається, що тітка Лаура мене любить. Так добре, коли тебе люблять, мій милий батечку! Е. Б. С.»

Розділ 10. Нові знегоди

У школі панувало стримуване збудження: на початок липня припадали народини Роди Стюарт, що з цієї нагоди влаштовувала бучне прийняття. Юні серця охопив неспокій: хто буде запрошений? Ось питання життя і смерті! Декотрі дівчата знали напевно, що дістануть омріяне запрошення, декотрі — так само достеменно, що не дістануть. Але більшість перебувала в стані напруги й непевності. І вона, ця більшість, запобігала перед Емілі, оскільки та була найулюбленішою подругою Роди й, певна річ, могла впливати на вибір гостей. Дженні Странг у своїм підлабузництві зайшла так далеко, аж спробувала подарувати Емілі пуделко з портретом королеви Вікторії, де, мовляв, можна тримати олівці та інше шкільне причандалля. А натомість просила забезпечити їй запрошення. Емілі з гідністю відмовилася від подарунка, сказавши, що не може клопотатися в такій дражливій справі. Вона ж сама була впевнена, що дістане запрошення. Рода повідомила їй про свій намір її запросити ще кілька тижнів тому й обговорювала з нею всілякі подробиці майбутньої події. Прийняття замислювалося вельми урочистим і пишним: на першому плані мав бути великий іменинний пиріг, обсипаний марципанами й оздоблений десятьма червоними свічками. Крім того, для учти запасалися помаранчами й морозивом. Запрошення мали писатися пером на червоному поштовому папері й доправлятися листоношею, що повинно було посилити ще урочистість святкового заходу. Емілі достоту марила цим прийняттям — і вдень, і вночі. Мала вже подарунок для Роди: гарний гребінець для волосся, привезений тіткою Лаурою зі Шрусбері.

Першої неділі липня, в недільній школі, Емілі сиділа обік Дженні Странг. Зазвичай і в недільній школі Емілі з Родою сиділи