Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

При наближенні, село й абатство видаються одним створінням із каменю. Не знаю чому, та щораз, як я дивлюся з боку затоки, то бачу равлика. У селі є тільки одна справжня вулиця, похила, яка веде до абатства; все інше — провулки і трабули, проходи, не ширші за людину, між будинками, наче таємні ходи. Мешканці здебільшого ведуть справи з прочанами, яким пропонують усілякі дрібнички, дах над головою і прихисток. А монахи вгорі воліли б мати справу тільки з Богом.

Цього ранку, під час відпливу, я вийшов через Королівські ворота і зайшов так далеко, що абатство видавалося зовсім маленьким, схожим на замок із піску. Колись мене захоплювали такі явища: те, як об’єкти зменшуються, коли від них віддалятися, спосіб, в який дві прямі лінії, достатньо довгі, стають косими і тяжіють до того, щоб з’єднатися на горизонті. У мене була така вправа, час від часу я виходив у місто, зупинявся де прийдеться і брався малювати те, що там знаходилось, а не те, що думав, що бачу. Ескізи іноді робив однією лінією, навіть не дивлячись. Коли такі вправи набридали, я малював птахів.

На піску затоки якийсь чоловік був зайнятий тим, що разом із донькою збирав мушлі. В обох короткі скребла, їхні рухи точні і вивірені. Дівчинка була ще зовсім юною, майже дитиною, але могла і знаходитися там упродовж століть, зігнута в пошуку молюсків, що сховалися в піску. Вона не була схожою на Анну: висока і тендітна, з волоссям кольору соломи і коричнюватим відтінком шкіри, як у всіх, хто звик бути на сонці. Вона підвела голову і посміхнулася до мене. Мене зачепило, наче вона заговорила зі мною іноземною мовою. Я прискорив ходу. Але та посмішка юної дівчини — жінки — так і залишилася зі мною: перша, яку я помітив упродовж останніх місяців.

На зворотному шляху я скинув чоботи, щоб відчути ступнями холодний пісок. Мені здавалося, що між пальцями ніг я міг відчувати найменші піщинки. У небі крутилися чайки. Раптом уся затока ожила.

Я прискорив крок, тому що море незабаром підніметься, а Роберт попереджав мене сотню разів, що приплив бере в облогу Гору швидше, ніж кінь переходить на галоп. Та вже майже під стінами я помітив маленьку зігнуту хлопчачу постать, яка виструнчилася і побігла до моря. Здавалося, він женеться за чимось білим, що летіло. Я гукнув:

— Обережно! Повернися!

Він був надто далеко і не почув, або ж вирішив не зважати на мене і продовжував бігти, щоб невдовзі зупинитися і нагнутися до піску. Я бачив, як вдалині відблискує вода. Море скоро буде там. Я побіг до хлопчини, якого впізнав: то був компаньйон нашого маленького хворого, який більшу частину дня проводив біля його ліжка. Я знову гукнув, цього разу назвав його на ім’я:

— Андреасе! Поквапся! Потрібно повертатися!

Знову він зігнорував мене. Мені здавалося, що я майже чув шепіт хвиль, які продовжували свій поступ і які незабаром оточать Гору. До того ж хлопчина знаходився в тому місці, де за кілька тижнів до цього загинув один чоловік і де ми щомісяця бачимо застряглих прочан. Іноді вони потребують кількох годин, щоб вибратися з трясовини, що змикається навколо них, і нерідко потім доводиться посилати когось із братів, щоб провести їх лабіринтом із впадин і сипучих пісків, які оточують абатство.

Коли я дістався до Андреаса, він притискав до себе згорток набряклих аркушів, на яких ще вгадувалися кілька проведених чорним чорнилом ліній.

— Давай, повертаймося! — грубо сказав я йому і вхопив за лікоть.

Він вивільнився і знову побіг, прямо в океан. Він зайшов у воду по стегна, щоб спіймати ще один аркуш, що плавав на поверхні. Я подався за ним, занурюючись у крижане море. Вода була каламутною, і ми навіть не могли розгледіти дна, хоча там не було й одного сажня. Я втратив рівновагу й опинився навкарачки у воді, в роті хрустіли пісок і сіль. Я підвівся і зумів знову спіймати його, щоб підтягнути до себе. Цього разу він не пручався.

Усе ще притискаючи аркуші до грудей, Андреас, — рот до самих вух розтягнутий у посмішці, — повідомив мені:

— Я знайшов скарб.

* * *

— Бачите, бібліотека — як той сад, — цієї пообідньої пори Роберт намагався пояснити брату Клементу, — щойно припиниш нею опікуватися, і вона помре.

Здається, він ніколи довго не розмовляв із садівником. Чи може той зрозуміти такий образ? Намагаючись донести до нього щось доступніше, він уточнив:

— Книжки існують допоки їх читають і переписують, щоб продовжити їхнє життя в інших місцях, як квіти, з яких падають пелюстки.

Клемент усміхнувся.

— Насправді ж, коли квіти гублять свої пелюстки, значить їхнє життя добігає кінця. А от насіння, яке вони розсіюють з вітром, якраз і сприяє їхньому розмноженню. Та я почув те, що ви хотіли сказати.

Роберт почервонів. Коли думаєш, що звертаєшся до недолугого, сам часто пошиваєшся в дурні. Та в голосі Клемента не було й тіні глузування.

Ми втрьох були в саду. Роберт мав звичку, якщо потребував зібратися з думками, то йшов у підземну церкву або ж на могилу Роберта де Торіні, з яким у нього було одне ім’я, та сьогодні він, мабуть, не знайшов там розради, тож кроки привели його до саду медичних рослин, куди я прийшов, щоб забрати настій для нашого маленького хворого. У цей момент Клемент саме кип’ятив трави,