Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

Незважаючи на іноземний вигляд міста, Кармоді був певен, що воно американське. Тому повільно й насторожено рушив до нього, готовий дременути, коли щось виявиться негаразд. Та все було ніби в порядку. Місто на вигляд було привітне й відкрите, вулиці прокладені з розмахом, а широкі вітрини крамниць світилися відвертістю. Кармоді заглибився у квартали й побачив інші принади, бо одразу ж вийшов на середмістя, ну чисто майдан у Римі, лише трохи менший; посеред майдану стояв водограй, в ньому мармуровий хлопчик з дельфіном, а з дельфінової пащі лився струмінь кришталево чистої води.

— Сподіваюся, що вам подобається, — почувся голос з-за лівого плеча Кармоді.

Кармоді не підскочив з переляку. Він навіть не крутнувся назад. До голосів з-за спини він уже звик. Часом йому спадало на думку, що багато чого в Галактиці любить наближатися до нього саме так.

— Дуже мило, — відповів Кармоді.

— Я сам будував його і розмістив саме тут, — сказав голос.  — Мені здається, що попри свою античність, водограй естетично повноцінний. А за модель для середмістя з лавками й тінистими каштанами правила площа в Болоньї. Тобто я HP боявся здаватися старомодним. Дотримуюся думки, що справжній художник використовує все, що вважає потрібним, — байдуже, чи воно існує вже тисячу років, чи щойно створене.

— Віддаю належне вашому смакові. Дозвольте відрекомендуватися: Томас Кармоді.

Він обернувся, подаючи руку й усміхаючись. Та ні за лівим, ні за правим плечем не було нікого. Ні душі на міському майдані, ні душі, куди оком кинь.

— Даруйте, — озвався голос.  — Я не мав наміру вас збентежити. Я гадав, що ви знали.

— Що знав? — запитав Кармоді.

— Знали про мене.

— Не мав честі. Хто ви і звідки ви говорите?

— Я — голос міста, — сказав голос.  — Тобто я і є місто, достеменне місто, і воно розмовляє з вами.

— А таке буває? — сардонічне поцікавився Кармоді.  — Авжеж, — відповів він сам собі.  — Гадаю, що буває. Отже, ви місто. Подумаєш!

Річ у тім, що Кармоді вже все остогидло. Надто багато реальностей непомірної величі й дивовижної сили траплялося на його шляху. Його кидало з одного кінця Галактики в інший. Сили, творіння та істоти безперестанку вигулькували перед ним і раз по раз вибивали з рівноваги. Як людина розважлива, Кармоді знав, що існує свій міжзоряний табель про ранги і людина посідає в ньому не дуже високе становище. Та Кармоді був не без гонору. Він вірив, що людина вже сама по собі чогось варта. Не може ж людина тільки витріщатись, охати, ахати і вигукувати «Боже милий!» перед усяким нелюдським дивом. Так робити — означає не мати гідності. А про гідність Кармоді дбав. Вона була тим, чого він ще й досі не втратив. Тому Кармоді обернувся спиною до водограю і закрокував через майдан, мов людина, яка щодня розмовляє з містами і якій все це вже трохи наскучило. Пройшовся вулицями, прогулявся бульварами. Кидав поглядом у вітрини крамниць, оцінював висоту будинків. Зупинявся перед скульптурами, але мимохідь.

— Ну і як? — трохи згодом запитало місто.

— Що — ну як? — одразу ж відповів Кармоді.

— Якої ви про мене думки?

— Ти в порядку.

— Лише так?

— Слухай, — сказав Кармоді, — місто — це місто. Побував у одному — вважай, що знаєш усі.

— Неправда! — вигукнуло ображене місто.  — Я помітно відрізняюся від інших. Я унікальне.

— Справді? — глузливо запитав Кармоді.  — Мені ти здаєшся конгломератом погано підібраних частин. Італійська площа, пара нібито грецьких скульптур, кілька будинків доби Тюдорів, нью-йоркські багатоквартирки віджилого стилю, каліфорнійська ятка з сардельками, зроблена під буксир, і бозна-що далі. Що тут унікального?

— Унікальна комбінація цих форм у значущу єдність, — сказало місто.  — Я — різноманітність у рамках внутрішньої послідовності. Старожитні форми не анахронізм, розумієте? Вони представляють різні стилі життя і як такі вписуються в добре спланований механізм існування.

— Це ти такої думки, — сказав Кармоді.  — До речі, у тебе є назва?

— Звісно, — відповіло місто.  — Моя назва — Бельветтер. Маю статус повноправного міста штату Нью-Джерсі. Ви не бажаєте кави, а може, сендвіч чи свіжих фруктів?

— Кави було б непогано, — погодився Кармоді.

Він дозволив голосові Бельветтера провести себе за ріг у відкриту кав’ярню. Кав’ярня називалася «Козенятко» і нагадувала заїзд Веселих І дев’яностих років, де не забули ні райдужних ламп Тіффані, ні канделябрів зі скляними дармовисами, ні механічного піаніно. Як і все, побачене в місті, кав’ярня була бездоганно прибрана, проте безлюдна.

— Приємна атмосфера, не правда? — запитав Бельветтер.

— Балаган, — зморщив носа Кармоді.  — Але якщо тобі до вподоби…- На стіл опустилася неіржавіюча таця з чашкою паркої міцнющої кави з молоком.  — Обслуговують принаймні добре, — додав Кармоді. Сьорбнув кави.

— Смачна? — запитав Бельветтер.

— Дуже, дуже смачна.

— Я таки пишаюся своєю кавою, — спокійно промовив Бельветтер.  — А ще кухнею. Може, хочете ще чогось? Омлет або суфле?

— Нічого, — рішуче відмовився Кармоді. Він відхилився на спинку стільця і запитав: — Отже, ти — зразкове місто, так?

— Так, маю честь ним бути, — відповів Бельветтер.  — Я — найновітніше із зразкових міст і, здається, найдосконаліше. Мою концепцію розробила спільна дослідницька група Йєльського та Чікагського університетів у співробітництві з фондом Рокфеллера. Більшість моїх конструкцій спроектував Массачусетський технологічний інститут, хоча деякі спеціальні проблеми досліджували в Прінстоні та в корпорації РАНД. Будівництво вела Дженерал Електрик, а фінансування забезпечив фонд Форда разом з деякими іншими організаціями, називати які я не маю права.