Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

Слуп задоволено хмикнув і вийшов з-за столу.

— Ану, ану, цікаво, куди це я йому вцілив? Він у мене навіть не тріпнувся. Ану, ану, поглянемо, — казав Данило сам до себе, виволікаючи тіло Вертеса в коридор.

— А-а, файно вцілив У самісіньке серце вліпив, як стріль. Ач, кнур капловухий, узяв собі за моду до порядних людей вдиратися з стріляниною. Я тебе встрілю, я тебе встрілю, пес ти коростяний. Дострілявся-сь. Тепер тебе рибки геть чисто об’їдять, бо що я маю з тобою робити?

Слуп розмовляв сам із собою, а тим часом методично обстежував кишені Вертеса. Робив він це професійно, напівмеханічно, швидко й нічого в них не залишаючи. Боже, на віку як на довгій ниві, чи ж одну кишеню довелося вивернути? Гай-гай, інший на своєму віку стільки горобців не бачив, скільки бачив Данило Слуп чужих кишень.

Грошей у Вертесових кишенях було небагато, а золотих монет взагалі не було. Але це зовсім не стурбувало Данила. Який дурень носитиме всі свої гроші в кишенях? І хіба Данило не відшукав в одній з кишень ключа від Вертесової каюти? Тепер у нього є час і каюту обстежити як слід, і запозичити в каюті дечого цікавенького. Треба тільки спершу подарувати рибкам цього окоренкуватого. Важкий, з бісової мами…

Вертес опинився у Слупа на спині, і той крекчучи поніс Вертеса, а правильніше Вертесів труп, на палубу.

Шторм уже по-справжньому розгулявся, йти з трупом до самого краю борту, та ще й коли хвилі переливаються через усю палубу, необачно. Слуп звалив тіло Вертеса на палубу і вилаяв себе за нехлюйство: на пальцях трупа блищали персні.

Знімати перстень з живого — морочлива докука, а з трупа? Але там, де дилетант робить дурниці, професіонал діє рішуче й просто: кілька пострілів — і пальці колишнього Вертеса звисли на шкірці. Одірвати шкіру й тепер зняти з цурпалків персні зможе перший-ліпший невіглас.

Залишилося заховати персні до кишені й підштовхнути тіло Вертеса ближче до краю, щоб чергова хвиля забрала його з собою, що й було зроблено ретельно, по-господарському.

…Слуп нескоро повернувся до своєї каюти. Спершу він наніс візит Вертесу, незважаючи на те, що господаря не було вдома. Відшукати гроші й коштовності для такого спеціаліста, яким був Слуп, не вважалося за важку працю, але, перш ніж Данило переконався, що спадщина Хуана Вертеса повністю перейшла до Данила Слупа, минуло чимало часу.

Після трудів праведних годилося спочити, й тепер з почуттям виконаного обов’язку Слуп пішов до своєї каюти.

…Йому захотілося напитися, і він підійшов до каністри з водою. Каністра виявилася підозріло легка… Все ще нічого не розуміючи, Слуп узяв її в обидві руки, нахилив над склянкою, але із каністри навіть не капнуло. Вона була суха, як горлянка верблюда, що здох посеред пустелі Гобі від спраги.

Хто міг випити воду? Навіть дух Вертесів не встиг би за такий короткий час випити стільки води. Слуп був не з тих людей, які бояться божої кари, але тут йому захотілося стати навколішки і благати в бога пробачення за содіяне. Волосся почало ворушитися на його кабанячому загривку. Він безпорадно водив долонею по стінах каністри й раптом наразився на дірку… Спершу на одну, потім ще на одну. Одна була в стінці, друга була в дні. В стінку ввійшла Вертесова куля, з дна вийшла, а вода витекла з обох разом. Як же сталося так, що Слуп не почув дзюркотіння води? А як він міг його почути? За бортом, по той бік ілюмінатора, вже бушував шторм, у Данилових вухах дзвеніло від двох пістолетних пострілів. Потім у нього почалась невідкладна робота, і він вийшов із каюти, а повернувся вже тоді, коли вода витекла вся до краплі.

Данило похолов. Виявляється, постріл Вертеса таки влучив у нього. Вистрелити влучніше Вертес не зміг би навіть тоді, коли б його постріл пронизав Слупові серце.

Але Слупові хотілося жити, Слуп не міг примиритися з тим, що тепер, коли все склалося так напрочуд гарно, коли доля знову всміхнулася йому, він мусить вмерти такою страшною і безглуздою смертю.

До біса! Куди з каюти могло подітися майже двадцять літрів води, коли підлога і стіни вимощені водонепроникним пластролом? А пластрол уже куля не проб’є, тут вже, прошу вас, вибачайте! Підлога в каюті, як і палуба, як і все на цій триклятій “Менхасетті”, похила, і вода, безперечно, зібралася в кутку біля надвірної стінки. Її можна зібрати, зрештою, її можна профільтрувати, і тоді її можна пити, пити, пити! А там вщухне шторм і повернеться Мечислав.

Данило став навкарачки й поліз під стіл у куток… Так, у кутку було вогко, тут тільки що хлюпала вода, її прозорі краплі ще де-не-де блищать на гладенькому пластролі. Але куди, куди, куди вона могла подітися? Не випарувалась же вона за півгодини, це ж майже двадцять літрів?!

Пальці Данила гарячково обмацують куток каюти і… натрапляють на щілину.

О-о, руки б їм покорчило, тим робітничкам, що облицьовували пластролом Данилову каюту. Стріляти їх, живими закопувати в землю, розпинати на мотовилі й бити, бити, бити по поперекові кілком. А де вони? Ага, це він їх тоді той… а вони відомстили йому. Встали з океанського дна й просвердлили дірку…

Данилові не так уже й хотілося пити, і, коли б він знав, що води досить, він навіть міг потерпіти, але тепер він почав божеволіти від спраги. Він кинувся на палубу в надії, що почався дощ, але дощу не було, тільки шаленів вітер і шторм усе набирав і набирав сили. Такий шторм не вщухне до ранку, й завтра Мечислав не буде… Води немає, води немає, води немає…

Слуп майже не спав. Щохвилини йому здавалося, що пришвартовується “Ціцелія”, і