Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

— А де тепер янтарна кімната?

— Я не розумію, про що ви питаєте?.. А втім, ні, пробачте. Дещо я чув. Кажуть, у замку була якась знаменита кімната, яку ми повернули з російського музею…

— Украли, — спокійно поправив Сергєєв.

— Можливо, — ввічливо погодився Сванський. — Не знаю. Я солдат. Я завжди вважав за краще бути поза політикою.

— І під час вашої діяльності в контррозвідці? — не стримався Олег Миколайович.

— Я лише виконував свій солдатський обов'язок, — звично відчеканив німець.

— Гаразд. Облишмо недоречну суперечку. То що ви знаєте про янтарну кімнату?

— Я чув, що її оглядали високопоставлені особи. Але я не належав до них. Тому бачити те, що приховувалося від сторонніх, я не міг. Капітан Гердер, мій приятель, пригадую, розповідав, що гауляйтер учинив страшенний розгром музейним працівникам за те, що вони не заховали цінності.

— А де, на вашу думку, можна було у березні-квітні як надійніше сховати скарби?

— Очевидно, у підвалах замка. Або у сховищі Вагнера… Кажуть, дещо гауляйтер приховав у своїх маєтках в Мегтеттені і Гроссфрідріхсберзі!

— Товаришу Денисов! — повідомляв Сергєєв по телефону через кілька хвилин. — Сванський називає ті самі місця, що й Штраус, Файєрабенд та інші. Очевидно, починати доведеться звідти. Та й бліндаж Лаша теж. Допитати самого Лаша? Треба було б, звичайно. А щодо кафедрального собору потім будемо вирішувати…

У кімнаті політосвітроботи народу — повнісінько, всі табуретки зайняті, стільці перенесені сюди з канцелярії.

— Товариші! Обласний комітет партії і командування доручають нам дуже важливу і відповідальну справу. Треба постаратися довести її до кінця. Докладно про неї розповість головний архітектор міста Олег Миколайович Сергєєв. Прошу вас, товаришу Сергєєв.

Командир роти вийшов з-за трибуни і сів осторонь. Солдати з цікавістю і хвилюванням дивилися на високого чоловіка у рогових окулярах: що він скаже їм зараз?

— Підземний хід на Берлін розміновувати будемо! — шепнув сусідові веснянкуватий, балакучий і непосидющий єфрейтор Соломаха, відомий у роті як першорядний вигадник і фантазер.

— Брехун ти, Іване, — теж пошепки відгукнувся його приятель і земляк Ткаченко, — який тобі підземний хід? Вигадка все, ніяких підземних ходів тут немає.

— Ніяких підземних ходів немає. Ні до Берліна, ні до Черняховська, — немов продовжуючи вже почату розмову, голосно сказав Сергєєв. — Багато легенд про наше місто розповідають, багато вигадок, особливо про підземелля і різні потайні колодязі. Все це дурниці. Звичайно, система підземних комунікацій існує, як у кожному місті. Є і підземні споруди біля фортів. Але не такі вже вони великі, як малюють чутки. Я хочу розповісти вам зовсім про інше.

Сергєєв замовк. Обличчя солдатів стали ще уважніші.

— Ви знаєте що-небудь про янтарну кімнату?

— Я бачив її! — вигукнув сержант Павловський. — Я з Ленінграда.

— Дуже добре. Тоді ви, мабуть, доповните мою розповідь своїми враженнями. А поки що прошу вислухати…

Березнева хурделиця гуляла того ранку над містом. Так уже буває у Калінінграді: у грудні ллють дощі, під Новий рік падають лише окремі сніжинки — та й то не завжди, іноді Діду Морозу хоч з парасолькою виходь. У лютому ляже сніг і вдарять «люті» як для цих місць — градусів на десять-дванадцять — морози, потім почнеться завірюха, аж поки у березні не подують з Балтики вологі вітри, злизуючи сніговий покрив.

Хуртовина крутила і крутила. Мокрі сніжні пластівці налипали на шинелі, танули, падали знову.

Рота вишикувалася повзводно біля брами замка.

Брязкаючи по бруківці; приповз трактор з невеличким екскаватором. Привезли на машині ручні помпи, принесли шанцевий інструмент: лопати, ломи, кирки-мотики. Командири взводів дістали від ротного завдання і розвели солдатів по місцях.

Другому взводу, в якому служили Соломаха і Ткаченко, було наказано розкопувати вхід до підвалу під колишнім рестораном «Блютгеріхт».

— Найімовірніше, панно янтарної кімнати були останнім часом саме тут, товариші, — неголосно говорив солдатам Олег Миколайович. — Тому прошу бути обережними і уважними.

Цегла, яка змерзлась і злежалася, піддавалась важко. Працювати доводилося по черзі — одні били ломами і відвалювали брили, інші в цей час грілися біля багаття. Так минуло години зо три. Раптом лом, з силою опущений Ткаченком, глухо вдарився об дерево.

— Є, товаришу лейтенант! — вигукнув солдат.

— Тепер тільки лопатами! — наказав командир взводу. На. допомогу поспішили ті, хто відпочивав. Через кілька хвилин з'явилася стулка масивних дубових дверей, перехрещених металевими штабами.

— Обережно! Усі в сховище! Перевірю сам! — наказав лейтенант. — Мін немає. Можна ламати, — сповістив він через деякий час.

В діло пішли сокири. Але зламати товстелезні дубові дошки було нелегко. Після кожного удару на всі боки летіли дрібні тріски, виверталися іржаві болти. Нарешті утворився чорний отвір, в який могла пролізти людина.

— Дозвольте мені, товаришу лейтенант! — попросив Соломаха. — Я маленький, пролізу. Не те що мій землячок, — хитрувато глянув він на похмурого Ткаченка.

— Піде сержант Павловський. З ним… Ну, добре, з ним ви, Соломаха. Тільки дивіться, щоб усе було гаразд. Тримайте ліхтарик, Павловський. Вірьовки!

Прив'язавши кінці вірьовок до поясів, солдати полізли у підвал, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Кільця вірьовок розмотувалися і зникали за ними.

Олег Миколайович сунув комусь у руки капелюх і, вимазуючи об каміння нове пальто, теж поліз у отвір.

— Назад! — схопив його за руку лейтенант. — Доведеться потерпіти, поки повернуться товариші. Ми не можемо ризикувати, розумієте?

— Тобто як це не можете ризикувати? Своїми підлеглими не можете. А я… Я маю право діяти так, як вважаю за потрібне!

— Ні. Старший тут я, і я за все відповідаю, — твердо сказав командир взводу.

— Знаєте що, дорогий товаришу… — запально