Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

Іван Васильович ніби розгубився, не знаючи, що й казати. Нарешті мовив:

— Бачте, молодий чоловіче, у світі таки неспокійно. Але замість того, щоб повзти на кладовище, як ви зволили висловитись, — песимістичний, нерозумний жарт! — краще докласти зусилля і вчасно схопити за руку й обеззброїти паліїв. Та, власне, ми для цього і працюємо тут, в океані.

Хтось із дослідників пригадав, як після випадку з японською риболовецькою шхуною «Фа-курю-мару-5», яку на великій відстані від Бікіні засипав атомний сніг, Всесвітня федерація наукових працівників провела аналіз й зробила висновки щодо наслідків випробувань Сполученими Штатами Америки термоядерної зброї.

— Книга та — «Незмірна небезпека» (вона, до речі, в перекладі з англійської видана в нашій країні) — жахливий документ, — вислухавши, докинув професор Циба. — Неспростовно доведено, що радіація ушкодила сотні мешканців Маршаллових островів та американських військовослужбовців, які були не біля епіцентру, не на самому Бікіні, а на віддалених атолах. У атома, на який американці наділи військовий мундир, руки виявились занадто довгими. Так, піймана за півтори тисячі миль від місця термоядерного вибуху риба була заражена і непридатна для вжитку. Як, до речі, й овочі та молоко. І не тут, на Маршаллових чи сусідніх островах, а за далекими далями — аж в Японії. Ось що несуть людству «забави» атомних маніяків!

Улов того дня — мушлі, корали, глибоководні риби — як на «Вихорі», так і на «Гідрологу» викинули за борт. Спільні роботи вирішили припинити: «Вихор», не виходячи з Північної півкулі землі, залишиться в приекваторіальній зоні між сто вісімдесятим і сто шістдесятим меридіанами західної довготи, де працюватиме ще понад місяць, а «Гідролог» вирушить на Батьківщину.

— Ну, от, Васько, настав час прощатися, — запросивши мене до себе в каюту, сказав капітан. — Зараз «Гідролог» підійде й стане лагом[30] до «Вихора». Ти можеш на нього переходити.

— Євгене Петровичу… — від хвилювання у мене перехопило подих. — Я б хотів залишитися до кінця рейсу на «Вихорі».

— Не треба, друже, — по-батьківськи турботливо сказав капітан. — Тобі слід вирушити додому. Рідний берег, кажуть, краще за будь-які ліки загоює рани. Зізнаюся: і мені сумно розлучатися з тобою. Ти старанний матрос, а те, що трапилося з Кузьмичем в океані, чорним тягарем лежить у мене на серці. Щасливої дороги. Може, ще колись поморячимо разом.

Євген Петрович обійняв мене. Пригнічений і схвильований, я вийшов з каюти.

Немудрі матроські пожитки: вихідний костюм, пара чистих сорочок, тільняшка, на самому дні скриньки — фотографія матері та ще томики Сосюри і Єсеніна.

Туди ж я поклав і кілька черепашок каурі, які мені подарувала Корділія. Не забув і зшитка — нотаток Кузьмича.

— Не барися, Васько! — гукали вже з палуби. — Піднімається вітер, і судна не можуть довго стояти одне біля одного.

— Іду!

Євген Петрович, заговорившись, не сказав, що на «Гідрологу» попливе і його помічник — Савелій Гудзонович, у якого нібито відкрилася кровотеча в шлунку і з операцією затягувати було небезпечно.

Коли я вийшов на палубу, Толстиков уже стояв на борту «Гідролога».

— Швидше, швидше, товаришу Гайовий, — підганяв він. — Час не жде. За одну хвилину в нашій країні, згідно з статистикою, виплавляється тисячі тонн чавуну, на-гора піднімають ешелони вугілля, для простої радянської людини шиють першокласні костюми, черевики… а ти, втрачаючи дорогоцінний час, скільки вовтузишся.

«А, бодай тобі! — в думках вилаявсь я. — І тут від нього немає порятунку!»

Я мовчки перейшов на «Гідролог».

Розумійте, як знаєте, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість, передбачити яку неможливо. Одне скажу: якби я тоді не залишив «Вихора», можливо, усе склалося б інакше і мені не довелося б корити долю за її підступність.

Випадок. Обставини. Доля…

Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам.

Фатальне коло замкнулося.

— Прощавайте, друзі!..

Я стояв на кормі, невідривним поглядом проводжаючи «Вихор».

Але голосу мого вже ніхто не чув. Відстань між суднами дедалі більшала, в хитливих снастях завивав вітер.

— Ходімо, Василю Петровичу, — почулося ззаду.

— А, Савелій Гудзонович…

— Я, власною персоною, — підтвердив Толстиков і продовжив: — Ходімо, Васько, вниз. Треба, не відкладаючи, вживатися в новий трудовий колектив.

— Я зараз…

Савелій Гудзонович пішов, а я знову зі своїми думками зостався наодинці.

Було сумно. «Грішок», який давно водиться за мною, добре знаю. Так, я не відразу знаходжу спільну мову з людьми, та вже коли знайду — вони мені стають рідніші рідних, і розлука з ними перетворюється на кару, як зараз, коли залишив палубу «Вихора».

Пам'ятаю, мені, малому, говорила мати:

— Ніжний ти, синку, ну, чисто дівчинка, а прихилистий, мов кошеня. Трудно тобі буде на світі.

Мамині слова… Можливо, вони й вірні — хто ж краще від неї знає своє чадо!

І ніжність й прихильність не вивітрилися з моєї душі, й мою незахищеність завжди жалить грубість. Але виросло в мені і те, про що не здогадувалась навіть мати, — непереборне прагнення здолати усе, що стоїть на шляху до мети!.. А ніжність, чутлива вразливість сховалися за панцир удаваної байдужості та грубуватості — як тіло молюска чи равлика ховається за прихисток недоступної мушлі.

Над усе в людині шаную я доброту й сумлінність. Не люблю балакунів, але й потайними гидую. Треба чесно й справедливо жити, не хитрувати й не кривуляти душею! Бо людей не обдуриш. Хоч би під яке ошатне вбрання заховав ти свою нікчемність, рано чи пізно вони її