Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

лише частина місячного диску — Море Дощів, місячні “Альпи” і “Апенніни”. Вебстер дивився на цей далекий і чужий світ. Сріблястозелені гори було видно до найменших скель; у скісному промінні Сонця вони стелили чорні чіткі тіні. На сірій рівнині Моря Дощів підводилися скелясті кільця велетенських місячних кратерів. Чорні тіні заповнювали їх, і вони ставали схожими на фантастичні дірки в місячній поверхні. Нижче Моря Дощів, серед “Альп”, блищав під Сонцем овал кратера Платона. До нього зараз летіли снаряди… Десь поблизу повинна лежати російська ракета… Хоча ні, вона в затіненій частині планети.

Рефлектор, повертаючись за Місяцем, перемістився праворуч. Вебстеру довелося змінити позицію біля телескопа. Він трохи не зіткнувся з генералом.

— Ну, док, — перебільшено бадьоро сказав той, — незабаром повинно бути… Хвилини через дві-три.

— Так-так, — погодився Вебстер.

Він спіймав себе на тому, що нітрохи не хвилюється. Навпаки, байдужий і навіть почуває неприязнь до того, що вони зараз повинні побачити.

— Як ви гадаєте, док, — генерал повернувся до Івенса, — ми зможемо помітити снаряди до падіння, в польоті, га?

— Ну, ви надто багато вимагаєте від нашого рефлектора, генерале! — Івенс коротко засміявся старечим, деренчливим сміхом. — Адже вони всього півметра в діаметрі. Хіба тільки, якщо вони дуже блищатимуть на сонці.

— Без п’ятнадцяти перша, — не дослухавши його, сказав Х’юз і схилився до свого окуляра.

Всі троє замовкли й припали очима до пластмасових трубочок біля основи рефлектора.

Срібляста поверхня Місяця була, як і раніше, велично спокійна. Чорний овал кратера Платона трохи посірів, його дна вже торкалися сонячні промені… Слабко цокав годинниковий механізм телескопа. Всі троє повільно вигинали тулуби слідом за рухом окуляра.

Голубувато-білий спалах у темній плямі кратера на мить осліпив звиклі до півтемряви очі. Біла кулька розширилась і піднялася; в усі боки від кратера побігли непроглядно чорні тіні кільцевих скель. Ще через кілька секунд всю пляму кратера заволокла каламутно-сіра хмара куряви, що піднялася з місячної поверхні.

Другий спалах блиснув через хвилину лівіше кратера.

— Є! Чудово! — генерал простягнув свої повні руки назустріч Вебстеру. — Вітаю вас, дорогий док! Удача! Слава богу!

Вебстер мляво відповів на потиск

— Друге попадання не таке вдале… Мабуть, вплинув струс гармати.

Навколо рефлектора метушився Івенс.

— Прекрасно!.. — бурмотів він. — Чудове підтвердження гіпотези. Місяць справді вкритий шаром космічного й метеоритного пилу. Треба зробити спектральний аналіз, — він квапливо почав накручувати на окуляр приставку з призмами аналізатора.

Вебстер дивився на нього, і гостра, хвороблива заздрість до цього старого астронома з сірими вусами й довгою сивою шевелюрою (під небіжчика Ейнштейна) охопила його. Як давно не відчував він цього чистого, без домішок будь-яких сторонніх почуттів, захоплюючого подиву перед таємничими явищами Всесвіту! Чому він не астроном? Чому йому не судилося в чудові зоряні ночі пронизувати телескопом космічні глибини, відчувати гігантські масштаби простору й часу, продумувати величні гіпотези про виникнення світів і про зірки, що розлітаються в усі боки? Чому за всіма його ділами стоїть похмура, загрозлива примара лиха? Чому його велика наука стала в світі страховиськом?..

“Старого схвилювали не попадання снарядів у Місяць, а космічний пил на місячних скелях… Невже снаряди, постріли — все це не потрібне? Так, для науки, певно, ні. А для чого ж?”

Якась важлива думка, яка ще не оформилася в слова, виникла в мозку Вебстера… Але його вже торсав збуджений Х’юз:

— Ну, Герман, зараз треба влаштуватися де-небудь на ночівлю, а завтра — на завод. Початок зроблено, тепер будемо розгортати діло!..

** *

Тієї ночі багато астрономів на західному узбережжі Америки, в Австралії, Океанії, Індонезії, на Філіппінах, на Далекому Сході Радянського Союзу і Китаю спостерігали й сфотографували два спалахи на Місяці біля кратера Платона, викликані не то падінням величезних болідів на Місяць, не то раптовим вибухом якогось захованого в кратері вулкана…

** *

— Скажіть, Рендольф, тільки відверто, ви хотіли б війни?

Машина мчала безлюдним шосе, підминаючи під себе сіру смугу бетону. Обабіч дороги пропливали жовто-зелені пейзажі каліфорнійської осені: скошені поля кукурудзи, спустілі виноградники, поодинокі сосни на піщаних горбах, пальмові гаї. Подекуди було видно будиночки фермерів.

Гори синіли далеко позаду. У відкриті віконця машини било свіже прохолодне повітря. Нежарке сонце висіло над дорогою.

Вони розмовляли про різні дрібниці, коли раптом Вебстер без будь-якого зв’язку з попереднім поставив це питання.

— Відверто? — Х’юз був трохи спантеличений. — Гм… бачите, колись казали: поганий той військовий, який не мріє про битви… Так. Але це казали в ті наївні часи, коли найжахливішим видом зброї були гармати, що стріляли ядрами. Тепер не той час… Якщо сказати відверто, то я не від того, щоб спробувати оцю війну, до якої ми з вами готуємося: війну в космосі, фантастичну, велетенську битву ракет і снарядів, війну баз на супутниках і астероїдах. Це був би непоганий варіант. Земля вже тісна для сучасної війни, але там, у просторі, ще можна помірятися силами…

— Але ж ви, звичайно, розумієте, що такий варіант нереальний. Війна неминуче звалиться на Землю, навіть якщо її почати в космосі… І чи маємо ми право?..

Х’юз помовчав, потім заговорив роздратовано:

— Дивні питання ви ставите, Герман! Чорт візьми, ви стаєте слиньком! Ви, хто стільки зробив для нашої сили й могутності…

Якийсь час вони їхали мовчки. Вебстер бездумно дивився на дорогу. Мимо пролітали високі пальми. Генерал закурив і втупив погляд у спину