Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

Всі засміялись. Ди­ти­на аж по­ко­ти­лась од сміху. Лю­ци­на по­чер­воніла і по­ча­ла про­си­ти про­ба­чен­ня, до­да­ючи од­на­че, що пан­на, на який би спосіб не да­ру­ва­ла па­ни­чеві квітку, не по­вин­на про­си­ти ви­ба­чен­ня.

- Добре да­руєте! Ма­буть, од щи­ро­го сер­ця, бо в ме­не аж ніс за­болів, - обізвавсь Яким по-прос­тацькій.

Тим ча­сом, як старші сест­ри пус­ка­ли на йо­го свої стріли, щоб вра­зи­ти йо­го сер­це, Зо­ся роз­гор­ну­ла кни­жеч­ку і по­ча­ла чи­та­ти. Лемішковський не зво­див з неї очей. Яка во­на зда­ва­лась йо­му гар­на, доб­ра, ти­хенька, лас­ка­ва по­руч з ко­кет­ка­ми сест­ра­ми. І во­на не по­ди­ви­лась на йо­го, не зай­ня­ла й сло­вом… і тим ще більше спо­до­ба­лась йо­му.

Незабаром потім всі вста­ли. Яким за­раз прис­тав до Зосі, взяв­ши на ру­ки хлоп­чи­ка, в кот­ро­го боліли од ходні но­же­ня­та. Доріжка бу­ла ву­зенька. Старші сест­ри ту­ли­лись до йо­го, спи­ха­ючи од­на од­ну, од­на­че му­си­ли вдвох сту­пи­ти впе­ред і зос­та­ви­ти по­зад се­бе Зо­сю з Яки­мом.

Вже по­чи­на­ло смер­ка­ти, як Лемішковський про­во­див пан­но­чок до до­му. На ґанку сидів їх батько. Вер­ну­тись на­зад Яки­мові бу­ло нез­руч­но; він му­сив підійти до са­мо­го Пшеп­шинсько­го і привіта­тись до йо­го.

Становий, не по­дав­ши йо­му ру­ки на ба­лу, те­пе­реч­ки тро­хи не обнімав йо­го, по­ба­чив­ши ко­ло своїх до­чок, і про­сив зай­ти в гості. Яким тільки то­го й ждав.

В по­ко­ях у Пшеп­шинсько­го бу­ло бідно, але з ве­ли­кою пре­тензією на панську обс­та­ву. Над ка­на­пою висіло ду­же ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, але по­зо­ло­та бу­ла вся ви­тер­та. На сто­лах, на ка­напі ле­жа­ли всякі шту­ки, по­ви­топ­ту­вані й по­ви­ши­вані з га­ру­су. Гли­няні і фар­фо­рові кук­ли по кут­ках на сто­ли­ках на­га­ду­ва­ли про ста­туї. Пле­те­них з ни­ток завіс ко­ло вікон, пле­те­них ска­тертів на сто­лах, - бу­ло так ба­га­то, що, здається, самі па­ву­ки не спро­мог­лись би по­напліта­ти їх стільки. Під сто­лом був розс­те­ле­ний ста­рий ки­лим з по­ли­ня­ли­ми квітка­ми. Забіга­ла, за­веш­та­лась прис­лу­га, задз­веніла по­су­дою, заб­ряз­ка­ла клю­ча­ми.

Люцина сіла ко­ло са­мо­ва­ра на місці ха­зяй­ки, щоб на­ли­ва­ти чай, хоч дру­гим ча­сом та по­винність ле­жа­ла на Зосі. З нез­ви­чай­ним ко­кетст­вом на­ли­ва­ла во­на чай: зги­на­ючи свою білу ру­ку, дер­жа­чи чай­ник трьома пальця­ми і підійма­ючи йо­го ви­со­ко над ста­ка­на­ми, во­на роз­тя­гу­ва­ла зо­ло­ту, па­ху­чу цівку чаю, ніби гра­ла­ся своєю ро­бо­тою. За кож­ним по­во­ру­шен­ням чай­ни­ка, за кож­ним по­да­ним ста­ка­ном во­на ви­ги­на­ла стан, шию, по­вер­та­ла в'язи так ми­ло й ле­генько, не­на­че во­на вся бу­ла на пру­жи­нах.

Розмова пішла ве­се­ла, жар­тов­ли­ва, зай­ма­юча мо­ло­до­го хлоп­ця, - та роз­мо­ва, яку вміють про­ва­ди­ти ве­селі польки, та ще й тоді, як їм спо­до­бається гар­ний хло­пець. Навіть Зо­ся роз­го­во­ри­ла­ся і по­ка­за­ла­ся зовсім не та­кою ти­хою і не­мо­вою, яку во­на уда­ва­ла з се­бе при стар­ших сест­рах. Яким зог­лядівся тільки тоді, як батько, тро­хи крек­тя­чи, підняв­ся з-за сто­ла і тим дав зна­ти, що гос­теві час би й до­до­му.

Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов до­до­му. Сест­ри зос­та­лись ба­ла­ка­ти ко­ло сто­ла. Са­мо­вар по­гас. На столі сто­яв по­роз­ки­да­ний по­суд. В кімнаті всі вікна бу­ли по­од­чи­нені настіж. На да­ле­ко­му небі чер­вонів, ніби жеврів, вечір. Зе­ле­не гілля ви­шень і груш заг­ля­да­ло в ха­ту. Че­рез по­од­чи­нені вікна бу­ло вид­но темно-синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми. Че­рез усі вікна не­бо зда­ва­лось чу­до­вою завісою, зат­ка­ною зо­ло­ти­ми й срібни­ми зірка­ми. Ти­хий вечір, свіже повітря, кра­са не­ба, - все те навіва­ло мрії трьом сест­рам, з очей кот­рих не­дав­но зник чор­ноб­ри­вець-хло­пець.

- Пішов же наш гість… пев­но, же­них, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, - кот­ра ж з вас, сест­риці, ви­бе­ре йо­го собі за же­ни­ха?

Менші сест­ри мов­ча­ли.

- І що ж нам з та­ки­ми же­ни­ха­ми? - го­во­ри­ла во­на далі. - Це вже не пер­ший та­кий. Нам що не трап­ляється, то все півто­ра людсько­го. Один був і дідич, та бог зна який; дру­гий був і капітан, та го­лод­ра­нець. Цей і гар­ненький, і мо­ло­дий, має ся­ку-та­ку маєтність, та за­те міща­нин, ко­ли ще не сірий му­жик.

Менші сест­ри слу­ха­ли мовч­ки.

- Як по­ду­маю, що ми такі без­щасні, то ме­не аж жаль бе­ре! - про­мов­ля­ла далі Лю­ци­на. - Здається, між на­ши­ми по­ля­ка­ми і не­ма та­ких бідо­лаш­них, як ми! Всі наші по­ля­ки ба­га­тирі, ма­ють ба­гаті землі, ліси, фольвар­ки, повні хліба. Мій бо­же! Що там то­го доб­ра в на­ших сусід Зай­онч­ковських! В їх еко­ном жи­ве ба­га­то кра­ще, ніж ми. Що там на еко­номії корів, гу­сей, мо­ло­ка, мас­ла! Які там чу­дові го­ро­ди, сад­ки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас гос­подь ка­рає! Всі по­ля­ки жи­вуть по-панській, ма­ють пов­ний двір слуг, че­ляді, їздять в ка­ре­тах. Ой гос­по­ди! за що ж ти нас так важ­ко ка­раєш!

Пан Пшеп­шинський сам виїхав на Ук­раїну з Польщі. Йо­го доч­ки ро­ди­лись у Польщі, але зрос­ли на Ук­раїні, і тут во­ни втяг­ли з ма­тернім мо­ло­ком і бла­го­дат­ним повітрям на­шої землі шля­хетський пог­ляд, що ніби кож­ний по­ляк по­ви­нен бу­ти па­ном, ба­га­тим, знач­ним, ма­ти землі й ліси. Пан­нам, котрі зро­ду і не ба­чи­ли польсько­го му­жи­ка, і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що на світі є по­ля­ки - не па­ни, а прос­то-та­ки му­жи­ки, в сіря­ках, в прос­тих чо­бо­тях, котрі так са­мо роб­лять і біду­ють, як і наші ук­раїнські се­ля­ни. Дур­неньким пан­нам зда­ва­лось, що сам бог спо­конвіку приз­на­чив по­ля­кам панст­во, дер­жа­ви, розкіш, просвіту, а ук­раїнцям - му­жицт­во, нуж­ду, сіру сви­ту, ма­зані дьогтем чо­бо­ти та не­письменність.

- Нам зос­та­лась од­на надія - вер­ну­ти втра­че­ну до­лю, - при­ки­ну­ла Лю­ци­на, - вий­ти заміж за ба­га­тих лю­дей. Ох! розкіш, розкіш! як я те­бе люб­лю! Ох! панст­во, панст­во, моя зо­ло­та мрія! Ру­зю, як би ти се­бе обс­та­ви­ла, був­ши ба­га­тою панією? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- Та вже б обс­та­ви­ла се­бе не по­га­но, - од­ка­за­ла Ру­зя. - В ме­не бу­ла б гар­на ве­ли­ка за­ла з ро­же­вою мебіллю, з дзер­ка­ла­ми. Свою опо­чи­вальню я б уб­ра­ла, як квіточ­ку! Над вікна­ми, над ліжком я повіша­ла б то­не­сенькі ро­жеві завіси. До завіс, до ро­же­во­го шов­ко­во­го ук­ри­ва­ла я поп­ри­ши­ва­ла б то­не­сеньке кру­же­во, як па­ву­тин­ня. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світли­цях я розісла­ла б ки­ли­ми, обвіша­ла б стіни, обс­та­ви­ла б сто­ли й вікна вся­ки­ми квітка­ми і мар­му­ро­ви­ми ста­ту­ями. Квітки й мар­мор, ро­же­вий і білий кольор, то моя при­на­да. Мій бо­же! як­би моя во­ля, я б з по­ло­ви­ни сво­го до­му зро­би­ла б оран­же­рею або й зи­мо­вий са­док, де б взим­ку до са­мої вес­ни цвіли - не пе­рес­та­ва­ли всякі квітки… А в тій