Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- А я не маю по­тя­гу до твоєї ду­же вже по­етич­ної обс­та­ви… - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збу­ду­ва­ти при­най­мні три ве­ликі за­ли, - дов­гу, квад­ра­то­ву й круг­лу. І як би я їх приб­ра­ла! Я ту­ди впа­ку­ва­ла б все ба­гатст­во впо­до­би, роз­коші. Од­на за­ла в ме­не бу­ла б бла­кит­на, як не­бо, з зо­ря­ми-цят­ка­ми на стелі, дру­га, як рай, біла з зо­ло­том, а тре­тя чер­во­на, як пек­ло. В білій залі я пос­та­ви­ла б мебіль з пок­рит­тям лис­ню­чим, зо­ло­ту­ва­тим, ніби до ма­терії поп­рис­та­вав промінь літнього сон­ця. Щоб мені вікна бу­ли довгі й ши­рокі! Щоб мені дзер­ка­ла бу­ли на всю стіну, сто­ли мар­му­рові, кан­де­ляб­ри срібні; щоб мені скрізь бли­ща­ло й лисніло по світли­цях і на слу­гах! Я люб­лю ба­га­то блис­ку, світу, ба­га­то прос­то­ру.

Люцина аж но­гою туп­ну­ла, ніби вик­ли­ка­ючи яко­гось ду­ха чарівни­чо­го, лад­но­го їй слу­жи­ти в її мріях та ве­ре­дах.

Зося мов­ча­ла й слу­ха­ла. Старші сест­ри ма­ли її за не­до­рос­лу дівчи­ну, хоч во­на лічи­ла са­ма собі вже сли­ве дев'ятнад­цять років. Нев­ва­жа­ючи на теє, во­на тільки рік пе­редніше ски­ну­ла ди­тя­чу оде­жу, ку­ценьку сук­ню. Во­на все слу­ха­ла роз­мо­ву стар­ших сес­тер і, як та бджо­ла, зби­ра­ла з квіток мрій своїх сес­тер най­смачніший мед. Їй, ска­за­ти прав­ду, за­ма­ну­лось і ба­га­тих по­коїв, об­мальова­них пал­кою фан­тазією Лю­ци­ни, і ба­га­тих оран­же­рей з об­ра­зом мат­ки бос­кої.

- Яких би ти су­конь по­на­ши­ва­ла собі, Ру­зю? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- Я б собі по­ши­ла білу ат­ла­со­ву сук­ню, а стан об­ши­ла б зо­ло­тою сіткою. По сукні я роз­ки­да­ла б ро­жеві бан­ти, - од­ка­за­ла Ру­зя.

- То й бу­ла б схо­жа на ксьондза. А я люб­лю ок­са­мит! Єзус, Марія! Яких би я собі су­конь по­на­ши­ва­ла з ок­са­ми­ту! А по гарній сукні я лад­на роз­си­па­ти ясні зорі. На го­ло­ву я б наділа брильянто­ву діаде­му. Я люб­лю убір по­важ­ний, ко­ролівський. Яка б з ме­не ко­ро­ле­ва вий­шла, ко­ли б ме­не до­ля бу­ла ки­ну­ла в рід ко­ролівський! Ко­ли б хоч в те­атрі тра­пи­лось хоч раз на віку вий­ти в ролі ца­риці або будлі-якої ко­ро­но­ва­ної кня­гині. Як би мені це уб­ран­ня при­яли­ча­ло! А то… Ет! Не жи­ве­мо тут, а тільки жи­вотіємо та чевріємо.

Люцина вста­ла і по­важ­но прой­шлась по хаті.

- А ти, сер­це Зо­сю, ма­буть, ма­риш про ти­рольські пас­тухівські спіднич­ки та со­лом'яні бри­ли­ки? - спи­та­ла в Зосі Лю­ци­на.

Зося засміялась. Не в пас­тухівсько­му бри­ли­ку во­на біга­ла на скелі, щоб за­че­пи­ти Яки­ма. Всі мрії стар­ших сес­тер пе­ре­ду­ма­ла во­на ще ли­бонь років зо три пе­редніше. Її фан­тазія й межі не зна­ла!

- Як би я хотіла жи­ти в ве­ли­ко­му розкішно­му місті, щоб мож­на бу­ло щод­ня по ма­га­зи­нах, по ули­цях на­го­ду­ва­ти свої очі розкішни­ми ма­теріями, сріблом та зло­том, бро­ва­ми й очи­ма і ву­са­ми гар­них мо­лодців! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на.

- А на ме­не, - про­мо­ви­ла Ру­зя, - то я б тільки взим­ку жи­ла в місті, а літом до­кон­че на селі, десь в гус­то­му лісі, в зе­ле­но­му сад­ку, над річкою.

- Ет! не люб­лю я лісо­вої вов­чої та ли­си­чої ком­панії. Я б і влітку не виїжджа­ла з міста. Бо в ве­ли­ко­му місті і влітку вве­чері приємно прой­тись по улиці. А потім я поїха­ла б у те­атр, за­ня­ла б ло­жу, гор­до, гор­до об­ве­ла б очи­ма ті місця, де си­дять да­ми, лас­ка­во й при­хильно по­ди­ви­лась і на пар­тер, де си­дять па­ни та па­ничі…

Люцина по­ка­зу­ва­ла, як би во­на об­ве­ла те­атр гор­до­ви­ти­ми й лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Ой світе ве­ли­кий, панський, блис­ку­чий! Як до те­бе ли­не вся моя ду­ша! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, важ­ко зітхнув­ши.

Зося аж за­чер­вонілась од пал­кої роз­мо­ви сест­ри, її гру­ди хви­лю­ва­ли­ся ба­жан­ням до­сяг­ти до то­го, про що ма­ри­ла сест­ра.

- А те­пе­реч­ки ми мар­но тра­тим літа наші мо­лоді, дівочі в цьому пас­куд­но­му місті, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Літа ми­на­ють, час пли­ве, час до­ро­гий, бо мо­ло­дий, ко­ли тільки й мож­на б по­жи­ти на світі! За­нидіємо ми, за­чевріємо тут в глу­шині.

- Так-то, Лю­ци­но! так! - до­да­ла Ру­зя. - Те­пер тільки й ми­ло на­гу­ля­тись у зе­ле­но­му са­доч­ку, нас­лу­ха­тись пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Те­пер тільки з ми­лим і спів пта­ши­ний був би милішим, і сад зда­вав­ся б зе­ленішим.

- Яка ти чуд­на, Ру­зю! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Їй-бо­гу, ти чуд­на з твоїми сад­ка­ми та пташ­ка­ми! В цім пас­куднім місті не­ма з ким й по­ба­ла­ка­ти по-людській. Все прос­то­та, міща­ни та якісь пи­сарці з мос­ковською мо­вою. Гос­по­ди! як важ­ко бу­ти лю­дині най­ро­зумнішою од усіх! Як не­доб­ре, ко­ли стоїш ви­ще за всіх. От і цей міщан­чук! Піди за йо­го заміж! Яке жит­тя він тобі дасть? Сам змос­ка­ле­ний пи­сар; батько й ма­ти прості міща­ни, ба­ла­ка­ють по-українській, по-хлопській. Ніхто й сло­ва польсько­го не тя­мить. Не­са­мохіть і са­ма ста­неш та­кою, як і та сім'я. А по­ки ж то по­вер­неш її на польський лад, вив­чиш її го­во­ри­ти по-польській, тро­хи її обітреш! Чи­ма­ло во­ди вте­че для та­кої, хоч і ви­со­кої, але не ду­же ве­се­лої місії зад­ля мо­ло­дої пан­ни, тієї місії, що більш з ру­ки яко­мусь фран­циш­ка­нові… Ет!

Люцина за­ду­ма­лась і позіхну­ла, за нею позіхну­ла Ру­зя, а потім і Зо­ся.

- Час до пос­телі, - ска­за­ла Лю­ци­на. - Ко­ли б хоч прис­ни­ло­ся те, про що ми тільки що оце ма­ри­ли!

VII

Через тиж­день, в неділю вранці, Лемішковський уб­рав­ся в свій пи­сарський фрак, надів най­тон­шу со­роч­ку, ку­пив навіть нові білі ру­ка­вич­ки і пішов з візи­том до ста­но­во­го. Пан­ни, знать, йо­го сподіва­лись, бо пов­би­ра­лись в гарні ле­ге­сенькі літні сукні, прос­тенько, але ду­же до ли­ця. Старші сест­ри по­роз­пус­ка­ли по пле­чах свої розкішні ко­си, мов ті гри­ви, і, скільки мо­га, пос­тя­гу­ва­ли свої ста­ни, щоб зда­ва­тись і то­неньки­ми, і мо­ло­деньки­ми. Раннім, це­ре­мон­ним візи­том Яким ду­же піддер­жав свою ре­пу­тацію, як лю­ди­на, що та­ки тя­мить за­ве­дені скрізь зви­чаї.

Сам батько привітав Яки­ма ду­же лас­ка­во, стис­нув йо­го ру­ки, навіть об­няв і тричі цмок­нув в що­ку, зап­ро­шу­ючи до се­бе в гості. Всі посіда­ли і по­ча­ли ба­ла­ка­ти про зви­чай­ні пусті речі. Лемішковський, уб­ра­ний в чис­ту но­ву оде­жу, в білих комірчи­ках, ду­же прис­та­ючих до ли­ця чор­ня­вим лю­дям, вра­зив пан­но­чок своєю оригінальною кра­сою ук­раїнсько­го ти­па, що ви­хо­дить з-поміж на­ро­ду, шля­хетніє од цивілізації й прий­має фор­ми і здо­рові, міцні, і ра­зом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Яки­мо­ве ли­це, чорні очі, об­ве­дені