Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

І Ро­ман не зог­лядівся, як Со­ломія чик­ну­ла нож­ни­ця­ми, од­тя­ла йо­му стремкі бурці з од­но­го бо­ку, а потім одш­ма­ту­ва­ла кла­поть ру­ся­вої бо­ро­ди.

- Чи ти здуріла сьогодні, чи знавісніла! - обізвав­ся Ро­ман, схо­пив­шись з стільця. - Ну та й вітро­гон­ка ж ти навісна!

Він в од­ну мить вхо­пив її за ру­ку, вир­вав нож­ниці, потім вхо­пив її за шию, од­чи­нив двері і пхнув у сіни в усієї си­ли. Со­ломія не­на­че пе­ре­летіла вузькі сіни і вда­ри­лась об двері про­тив­ної ха­ти, аж двері за­гу­ли. Де­нис ки­нув­ся до две­рей і од­чи­нив їх. Пе­ред две­ри­ма сто­яла Со­ломія і пла­ка­ла. В неї що­ки лисніли од сліз.

- Що це та­ке? Що ста­ло­ся? - крик­нув Де­нис. Со­ломія обер­ну­лась на­зад, побігла че­рез сіни, од­хи­ли­ла двері в Ро­ма­но­ву кімна­ту і крик­ну­ла про­ни­зу­ва­тим, не­на­че не своїм го­ло­сом.

- Я те­бе зне­на­виділа! Ти мені про­тив­ний! По­га­ний! Гид­кий! Я те­бе по­ки­ну, най­му­ся за най­мич­ку, а з то­бою не бу­ду жи­ти, не бу­ду!

Вона гурк­ну­ла Ро­ма­но­ви­ми две­ри­ма, вско­чи­ла в світли­цю, сіла на лаві ко­ло мис­ни­ка, обер­ну­ла го­ло­ву до стіни і зап­ла­ка­ла, зак­рив­ши ли­це ліктем та за­су­ка­ним по лікоть ру­ка­вом со­роч­ки.

- Чого це ти, доч­ко, розп­ла­ка­лась? Що там у вас в Ро­ма­ном скоїлось? - пи­та­ла в Со­ломії ба­ба Зінька.

Соломія пла­ка­ла, аж хли­па­ла, як ди­ти­на. Діти за­мовк­ли і тільки пог­ля­да­ли на Со­ломію. Дівчи­на й собі скри­ви­лась і бу­ла на­по­го­тові зап­ла­ка­ти. Нас­тя й Де­нис мов­ча­ли.

- Чого це ви по­ла­ялись? - спи­тав Де­нис в Со­ломії. Со­ломія мов­ча­ла і вти­ра­ла сльози ру­ка­вом.

- Єт! зви­чай­на річ. По­ла­ялись та й по­ми­ряться. Хва­лить бо­га, що не по­би­лись; в дру­гих і це бу­ває, - обізва­лась ба­ба Зінька не­на­че спокійненько, але в неї на душі бу­ло зовсім не спокійненько; во­на вже дав­но приміти­ла, що між Ро­ма­ном та Со­ломією є якась нез­го­да, що лю­бов і зго­да між ни­ми зга­сає. Ба­ба за­ду­ма­лась.

- А ходімо до Ро­ма­на та ска­же­мо, щоб він одя­гав­ся та йшов до нас в гості, - про­мо­ви­ла Нас­тя до Де­ни­са.

Вона увійшла до Ро­ма­на в ха­ту. Ро­ман сидів на стільці ко­ло сто­ла. Ко­ло йо­го на долівці ва­ля­ли­ся шмат­ки бурців та бо­ро­ди. В Ро­ма­на не ста­ва­ло од­но­го бур­ця, а бо­ро­да стриміла з здо­ро­вим ви­зуб­нем з од­но­го бо­ку, не­на­че ви­щерб­ле­на ло­па­та. Ро­ман був смішний з нерівною, ви­щерб­ле­ною бо­ро­дою та з од­ним бур­цем, кот­рий стримів, як шма­ток клоч­чя, приліпле­ний ко­ло од­но­го ву­ха.

- Ой ли­шеч­ко, який ти смішний! - крик­ну­ла Нас­тя на всю ха­ту і за­ре­го­та­лась.

- Хто це тобі по­калічив бо­ро­ду та бурці? - спи­тав Де­нис.

- Та ота ж навіже­на стри­бу­ха, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

- І доб­ре зро­би­ла. Їй-бо­гу, я б і са­ма це зро­би­ла, як­би Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, - ска­за­ла Нас­тя.

- Але з та­кою бо­ро­дою не мож­на тобі йти між лю­де, - обізвав­ся Де­нис.

- Авжеж не мож­на, бо те­пер на те­бе і твої со­ба­ки бре­ха­ти­муть, - ска­за­ла Нас­тя.

- Давай я тобі зрівняю бо­ро­ду, - про­мо­вив Де­нис, взяв­ши нож­ниці.

- Геть, - ска­зав Ро­ман, - я сам зрівняю. І він взяв нож­ниці, став пе­ред дзер­ка­лом і підтяв бо­ро­ду кру­гом, ще й дру­го­го бур­ця обст­риг.

- Ой Ро­ма­не! те­пер ти став схо­жий на посмітю­ху або на ста­ро­го німця, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

Роман одяг­ся і вий­шов у світли­цю. Со­ломія вже пе­реп­ла­ка­ла і ми­ла мис­ки та по­лу­мис­ки. Вбігла й Нас­тя і роз­ка­за­ла ма­тері, як Со­ломія об­чик­ри­жи­ла Ро­ма­нові бурці та бо­ро­ду.

- Одягайся, Со­ломіє, бо вже за­то­го й вечір бу­де, - ска­за­ла Нас­тя.

Соломія одяг­ла­ся і навіть не гля­ну­ла на Ро­ма­на. Усі во­ни вий­шли з ха­ти. Зос­та­ла­ся в хаті ба­ба Зінька з дітьми та своїми не­ве­се­ли­ми ду­ма­ми.

«Ох, не бо­ро­да, не пат­ли винні! - ду­ма­ла ба­ба Зінька.- Щось між ни­ми по­чи­нається по­га­не. Ро­ман осу­нув­ся, мов ста­рий дід, хоч за пасічни­ка йо­го са­до­ви в пасіку. Ой, ко­ли б чо­го не вий­шло між ни­ми по­га­но­го».

А тим ча­сом Со­ломія йшла в гості по­руч з Нас­тею та Де­ни­сом і ще­бе­та­ла, не­на­че то­го дня ніяко­го зма­ган­ня й свар­ки в неї з Ро­ма­ном не бу­ло. Тільки до Ро­ма­на во­на й сло­ва не про­мо­ви­ла.

В Де­ни­совій хаті вже зби­ра­лись гості, схо­ди­лись мо­ло­диці. Де­нис, оже­нив­шись, пос­та­вив собі но­ву здо­ро­ву ха­ту в кімна­тою. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, кімна­та на по­мості. Вікна бу­ли чи­малі, на шість ши­бок. І в світлиці, і в кімнаті на стінах бу­ли по­навішу­вані здо­рові нові об­ра­зи, кот­pi ве­се­ли­ли світлі ха­ти яс­ни­ми різки­ми свіжи­ми фар­ба­ми. Де­нис став доб­рим гос­по­да­рем, при­ку­пив собі землі, розвів доб­ре гос­по­дарст­во. Нас­тя вда­ла­ся на свою матір і бу­ла нев­си­пу­ща гос­по­ди­ня.

Поприходили в гості й па­руб­ки, кот­рим мо­ло­диці по­чеп­ля­ли ко­лод­ки. Во­ни пос­та­ви­ли мо­го­ри­ча, а Нас­тя на­ва­ри­ла ва­ре­ників. Ви­пив­ши по чарці - по другій, мо­ло­диці по­ча­ли дуріти та спо­ви­ва­ти по­ви­ва­чем ко­лод­ку, уб­гав­ши її в пе­люш­ки. По­ча­ли­ся смішки та жар­ти. Со­ломія усім да­ва­ла привід, сміши­ла усіх і са­ма ре­го­та­лась, не­на­че во­на й не зма­га­лась і не ла­ялась з Ро­ма­ном то­го та­ки дня. Дов­го усі гості пи­ли та гу­ля­ли, гра­ли в піжмур­ки, в тісної ба­би. Один па­ру­бок заг­рав на сопілку ко­зач­ка. Мо­ло­диці по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Со­ломія тан­цю­ва­ла, ще­бе­та­ла, з усіма жар­ту­ва­ла. Во­на хотіла пісня­ми, тан­ця­ми та жар­та­ми за­па­мо­ро­чи­ти своє за­таєне го­ре, як п'яниці за­ли­ва­ють ли­хо горілкою. Але не­дав­ня свар­ка з Ро­ма­ном не­на­че іскор­ка­ми виліта­ла з її гост­рих очей. В очах її ча­сом блис­кав гнів; іскри гніву ча­сом не­на­че про­ри­ва­лись че­рез ве­селі блис­кучі очі і си­па­лись в по­рожній простір, па­да­ли ча­сом на од­ну мить і на Ро­ма­на. Увесь вечір во­на ні ра­зу не по­жар­ту­ва­ла з Ро­ма­ном, не за­че­пи­ла йо­го й сло­вом, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло. Со­ломія кру­ти­лась, вертілась, співа­ла й тан­цю­ва­ла так, як дав­но вже не ве­се­ли­лась. Але за­таєне го­ре, за­хо­вані му­ки ви­зи­ра­ли че­рез ди­кий блиск очей.

Роман сидів цілий вечір мовч­ки і тільки ди­вив­ся сум­ни­ми очи­ма на ті пус­тощі мо­ло­диць, па­рубків та чо­ловіків. Од то­го смут­ку він не ми­нав ні однієї чар­ки.

- На що це ти, Ро­ма­не, так об­чек­ри­жив собі бо­ро­ду, не­на­че німець? - пи­та­ли в Ро­ма­на мо­ло­диці.

- Щоб Со­ломія ме­не більше лю­би­ла, - зне­хо­тя обізвав­ся Ро­ман і по­ди­вив­ся на Со­ломію.

А Со­ломія тільки зир­ну­ла на йо­го гост­рим та швид­ким пог­ля­дом. Не­на­че ог­нем сип­ну­ли її очі. В очах блис­ну­ла не­на­висть.

Тим ча­сом мо­ло­диці спо­ви­ли на лаві ко­лод­ку, об­мо­та­ли її по­ви­ва­чем, а Со­ломія вхо­пи­ла ко­лод­ку, взя­ла її на ру­ки, не­на­че ди­ти­ну, і по­нес­ла до сто­ла. Во­на пи­ща­ла,