Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

Може, ме­не там який­сь бо­ро­дань по­лю­бить, ко­ли свій бо­ро­дань…

Соломія сха­ме­ну­лась і за­мовк­ла, гля­нув­ши на дітей.

- Годі вже тобі отам сту­ка­ти та гур­ка­ти. Ти б уже кра­ще йшла собі або з ха­ти, або в гості та мені не пе­ре­ба­ран­ча­ла.

- Оце, який ти став не­до­тор­ка­ний. Ти ла­ден ме­не і в ха­ти випх­ну­ти, та­ка я те­пер ста­ла тобі не­лю­ба. Але мені є тут діло. Що тре­ба, то тре­ба, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Со­ломія та все шпур­ля­ла з скрині то свої сап'янці, то уся­ку оде­жи­ну, до­ки знай­шла на са­мо­му дні своє чер­во­не на­мис­то.

- Кидай ли­шень книж­ки та при­би­рай­ся швид­ше, бо там в світлиці Де­нис та Нас­тя нас ждуть. Пев­но, бу­дем ко­лод­ки па­руб­кам чеп­ля­ти або ро­ди­ни ко­лод­ки справ­ля­ти, ко­лод­ку в пе­люш­ки спо­ви­ва­ти. На­гу­ляємось і наспіваємось, бо те­пер же мас­ни­ця, - ска­за­ла Со­ломія і бряз­ну­ла раз­ка­ми на­мис­та.

- Йди з ха­ти, бо мені тре­ба скінчи­ти своє діло в шко­ля­ра­ми. Я потім прий­ду, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ет! од­че­пись з своїми шко­ля­ра­ми! Ти б кра­ще зро­бив, як­би на сьогорічні ми­ро­но­сиці спра­вив мені гар­но­го су­кон­но­го синього жу­па­на. А то ні собі, ні мені нічо­го гар­но­го не справ­ляєш.

- Навіщо те гар­не уб­ран­ня? Хіба хо­чеш бо­га гніви­ти, чи що?

- Чим бо­га гніви­ти? Синім жу­па­ном? Оце ска­зав! То це, по-твоєму, усі мо­ло­диці та дівча­та, що хо­дять в синіх жу­па­нах, гнівлять бо­га? Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! А я б оце вбра­лась в су­кон­ний жу­пан, йду­чи в гості. А до жу­па­на прис­тає чер­во­не на­мис­то!

І Со­ломія ста­ла пе­ред дзер­кальцем і по­че­пи­ла собі на шию на­мис­то, в'явля­ючи собі, що на ній надітий но­вий синій жу­пан. Во­на обер­ну­лась до Ро­ма­на, щоб по­ка­за­ти, яка во­на гар­на в чер­во­но­му на­мисті і як во­на бу­ла б ще кра­ща, як­би до то­го на­мис­та та ще и синій жу­пан.

- Ой гар­но! Гос­по­ди, як гар­но! - обізвав­ся насмішку­ва­то Ро­ман. - По-моєму, мо­ло­ди­цям до церк­ви не слід би і вби­ра­тись в чер­воні на­мис­та.

- Ще що ви­га­дай! Мо­же б, ти за­бо­ро­нив нам і тан­цю­ва­ти? А ми ось в гос­тях вда­ри­мо та­ко­го тро­па­ка, що аж діл двигтіти­ме! Отак-о! - ска­за­ла Со­ломія.

Вона ос­ту­пи­лась от дзер­кальця, крут­ну­лась і сю­ди й ту­ди і вда­ри­ла ле­генько тро­па­ка про­ти самісінької пат­ла­тої Ро­ма­но­вої го­ло­ви.

- Ти й досі та­ка дур­на, як і дав­но бу­ла. Тобібу­се кру­ти­тись та вертітись.

- А ти, скуп'яго! Он по­за­пус­кав чортз­на-що ні своїх що­ках: ди­вись, он по­рос­ло якесь клоч­чя, якісь па­чо­си, аж гид­ко ди­ви­тись.

Соломія крут­ну­лась на одній нозі і од­вер­ну­ла ли­це од Ро­ма­на.

- Був чо­ловік як чо­ловік, а те­пер звівся на яко­гось куд­ла­ня. Гид­ко на те­бе й гля­ну­ти. Си­дить, як со­ва на клуні, та тільки сірі баньки витріщає на ме­не. Ой, не люб­лю й не ди­шу!

- Йди собі к дідьку з ха­ти! - підняв го­лос Ро­ман.

- Ба не піду, бо маю пра­во! Йди сам з ха­ти, ко­ли тобі тре­ба! - за­го­во­ри­ла вже сер­ди­то Со­ломія і ки­ну­лась вкла­да­ти в скри­ню по­вий­мані та по­розк­ла­дані речі.

- Йди, ка­жу тобі.

- Ба не піду, до­ки не поск­ла­даю усього в скри­ню. А ви, діти, йдіть вже гу­ля­ти, бо й ва­ша ма­ти і батько гу­ля­ти підуть.

Почувши те, діти мит­тю по­зак­ри­ва­ли книж­ки і, як ті птиці, шуг­ну­ли з ха­ти. Ро­ман тільки очі витріщав з то­го ди­ва то на жінку, то на втіка­ючих дітей.

- Ти мені шко­лу розігна­ла!

- І доб­ре зро­би­ла! - обізва­лась Со­ломія, з сер­цем стук­нув­ши віком та за­ми­ка­ючи скри­ню.

- Ти чортз­на-що зро­би­ла з твоїм дур­ним ро­зу­мом, - ска­зав сер­ди­то Ро­ман. - Хіба ж оце я один вчу дітей до­ма? Ад­же ж на Гри­го­рах і Крав­чен­ко вчить чужі діти до­ма, і Пет­рен­ко на Злодіївці вчить чо­ти­ри хлопці! Що це ти ви­га­да­ла?

- Ті вчать, бо во­ни не ма­ють по­ля. Во­ни цим на хліб собі за­роб­ля­ють. А в те­бе по­ле, в те­бе гос­по­дарст­во! Я тобі слу­жу і за най­мич­ку і за най­ми­та, а ти ні про що не дбаєш, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви.

- Невже я та­ки ні про що не дбаю, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви? Я ж не ки­да­юсь і діла. Це на те­бе прим­хи на­па­ли.

- Добрі прим­хи! По­ки ти ме­не лю­бив, я для те­бе ро­би­ла: я ро­би­ла свою й твою ро­бо­ту. Те­пер я тобі не жінка, а тільки най­мич­ка. Спа­сибі тобі за та­ку лас­ку.

Соломія дзенькну­ла клю­чем в зам­ку і по­су­ну­ла скри­ню під стіну. Во­на ста­ла пе­ред са­мим ли­цем Ро­ма­на, чер­во­на од гніву. По­пе­ре­ду во­на все го­во­ри­ла з ним пус­ту­ючи та жар­ту­ючи, бо рідко ко­ли сер­ди­лась. Те­пер, зобідже­на зне­ва­гою сво­го чо­ловіка й бай­дужістю до її кра­си, во­на роз­лю­ту­ва­лась. Во­на бу­ла сер­ди­та, що не мо­же вер­ну­ти зга­са­ючо­го ко­хан­ня і в йо­му і в собі.

- Сидить роз­куд­ла­ний, роз­пат­ла­ний, витріщив­ши очі! По­ди­вись он в те дзер­ка­ло, на що ти став схо­жий! Ко­лись був пиш­ний, як пов­ний місяць, а те­пер став якимсь ви­род­ком. Я те­бе лю­би­ла, як літнє сон­це. А ти не­на­че вкрав з не­ба сон­це се­ред дня і схо­вав од ме­не. Мені світ став не­ми­лий. А ти вик­рав з мо­го сер­ця лю­бов крап­ля за крап­лею. Ко­го ж я бу­ду лю­би­ти? З ким бу­ду тіши­ти свою ду­шу?

Соломія вже го­во­ри­ла, не­на­че го­ло­си­ла. Бідна мо­ло­ди­ця по­чу­ва­ла, що в її серці щось втра­чує за­жи­вок, щось по­ма­леньку за­ми­рає, от-от вмре…

- Кого я бу­ду лю­би­ти… гм… Оце так шту­ка!

- Нікого не лю­би, - сум­но обізвав­ся Ро­ман, - тим мо­ло­ди­цям чортз­на-що на дум­ку при­хо­дить.

- Нікого не лю­би… ко­ли ж я хо­чу лю­би­ти, - обізва­лась Со­ломія.

- Це вже хтось тобі на­вис на очі. Щось. та­ке та є! - обізвав­ся Ро­ман.

- Ніхто мені не на­вис на очі. Я те­бе по­лю­би­ла і більше ніко­го в світі не бу­ду лю­би­ти.

Соломія і справді своїм сер­цем бу­ла схо­жа на пиш­ну квітку теп­лих країв, кот­ра раз тільки ви­ки­дає од­но стеб­ло, раз цвіте і потім навіки по­си­хає. Со­ломія раз по­лю­би­ла на своєму віку, по­лю­би­ла га­ря­че і вдру­ге вже не мог­ла ко­ха­ти іншо­го.

- Подивися на се­бе! На ко­го ти те­пер став схо­жий: куд­ла­тий, пе­ле­ха­тий, не­на­че в клоч­чя вбрав го­ло­ву. Ой гос­по­ди! Не то жид пе­ле­ха­тий, не то пасічник, не то дяк, не то лірник, що співає Ла­за­ря на яр­мар­ках. Си­дить, ви­лу­пив­ши очі, мов та жа­ба на ку­пині. Ти хоч би для ме­не приб­рав­ся, та об­го­лив­ся, та при­че­пу­рив­ся. А то став якимсь спа­сен­ни­ком та свя­тен­ни­ком; ти хо­чеш прис­вя­ти­тись, а я хо­чу жи­ти й лю­би­ти!

Соломія вхо­пи­ла нож­ниці, котрі ле­жа­ли на столі, і ки­ну­лась до Ро­ма­на.

- Дай сю­ди оті