Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Генерал постояв ще хвильку, а потім сплюнув, знизав плечима. Повернувся, забрав від онімілого вахмістра свій капелюх і рушив до корчми. Двері за ним закрилися. І майже відразу після того до вух Дантеза дійшов сміх повій.

Дантез обіперся на плечі вахмістра і з трудом встав. Кров рясно стікала з рани на щоці, краплі її спадали на землю, плямила коштовний, обшитий мереживом дамастовий вамс.

— Коня! — прохарчав француз. — Коня дайте, сучі сини!

Рейтари уникали його очей.

— Ким є Смерть?

— Це ще хто?

Євгенія обперлась на лікті, притислась щокою до грудей Дантеза.

— Той самий, хто приймав мене у Красичині з маскою на обличчі.

— Ніколи цього не впізнаєш.

— Виходить, що ти знаєш, але не бажаєш мені сказати?

Жінка розсміялась і легко вкусила його.

— Я знаю тільки й того, що ти, пан кавалер. То можний пан. В милостях у Його Королівської Величності.

— Але чому Смерть не бажав спотикатися зі мною лицем в лице?

— Щоб тягар, який ти несеш, не виявився надто важким.

— Який ще тягар?

— Я знаю все про мету твоєї місії.

— Він сказав тобі?

— Не питай про це.

— Чи під маскою не укривається князь Богуслав Радзивілл? Бо я одержав патент підполковника в його полку.

— У князя немає часу на воячку. Якби ти мав гонорове громадянство, то одержав би козацьку, або ж навіть гусарську хоругву. Але ти повинен мати власних людей, які допоможуть тобі в тій місії.

— Чому Смерть вибрав власне мене?

— Бо ти добре кинув кубиками, — сказала жінка дражливим тоном.

— А якби я не кинув?

— Гнив би на цвинтарі. На твоє місце було кілька кавалерів.

Дантез замовк. Він лежав, вглядаючись у темряву. За стіною намету тихо пирхали коні.

— А чи знаєш ти, що це Собеський заступився за мене? Він настояв, щоб староста дозволив мені кинути ще одну кістку замість тієї, що впала з ешафоту. Це йому я завдячую, що знаходжуся тут і здійснюю… державну зраду. Що станеться, якщо король дізнається про це?

— Ти ж давав присягу, що збережеш таємницю.

— А якщо я зраджу і виявлю свій секрет?

Євгенія обійняла його, а потім сіла на ньому зверху, напружуючи гнучке тіло.

— Якщо ти зробиш це, Бертране, — видихала вона, — я заб’ю тебе. І вб’ю настільки ж легко, як даю тобі зараз свою любов.

Француз не відповідав. З темряви минулого знову встав перед очима образ замкової каплиці та гордовитого чоловіка в костюмі Смерті… А також того, що не пасувало до його убору. Ланцюг! Той ланцюг з зображенням баранця, складений з золотих кілець, з яких виходили стилізовані язики полум’я. Тепер, після стількох днів, що уплинули після зустрічі, Бертран був переконаний, що таку оздобу вже десь бачив.

Але більше про те вже не мислив. Жінка обняла його руками.

— А як, власне, тебе звуть? — прошептав він їй на вухо.

Вона не відповідала. Тільки відкинула голову назад, і вони зайнялися любов’ю.

Розділ IV

Чорна Рада

Струмінь шумів, стікаючи по каменях литої, складеної зі скальних обламків стіни. З яру, на перший погляд, виходу не було. Тільки якщо змружити осліплені блиском сонця очі, можна було вгледіти майже невидимий отвір печери, закритий водоспадом. Богун підніс брови.

— Чортів Яр… — буркнув він молодому козакові-бандуристові, що їхав поряд. — Зле місце.

— Виговський[87] вибирав, не я, — тихо шепнув молодий козак.

Бахмати та волошини козаків захропли, коли вони переїжджали поріг печери. Байдужим поглядом Богун окинув кучі черепів та кісток всередині гроту. Молодці хрестилися та шепотіли молитви.

Отче наш іже єси на небесах. Да святиться ім’я твоє… Да прийде царствіє твоє…

Вони в’їхали до долини, оточеної скалами. Струмінь зникав між великих каменів, протікав коло зруйнованого млина. Поряд стояла наполовину завалена халупа, біля якої крутилося досить багато козаків та слуг, біліли плахти наметів, фиркали розсідлані коні, а в котлах готувалася саламаха.

Тарас сплигнув на землю. Поміг зійти Богунові. Ліва рука полковника безсило звисала; гримаса болю викривила пооране шрамами обличчя козака.

— Чекай мене тут.

— А може хоча б послухати? Дуже мені цікаво, що Виговський скаже.

— Так це ж є рада старшини, — гнівно відповів полковник. — Ти ж знаєш, що вухо, яке забагато чуло, разом з головою відрубують.

Богун пішов до зруйнованої хати. Входячи до головного приміщення, схилив голову. Сюди він прибув останнім. І, хіба що, запізно, зваживши на те, що ківш з палянкою на дубовім столі був випорожнений майже до дна.

— Слава Богу!

Козаки привітали його бурмотінням та уклонами. Сава Савич, канівський полковник, низько звісив голову, підпираючи підборіддя на заслуженій ординці[88]. Оселедець — довжиною чи не на п’ядь — звисав у нього з лівої сторони покритого шрамами чола. Савич лупав очима з-під сивих, кущистих брів. Поряд з ним витягнувся на лаві Яким Пархоменко — полковник чигиринського полку. Він ліниво палив люльку і час від часу штрикав під стіл слиною. По другій стороні дрімав Борис Кільдієв, чоловік слабкого розуму, який корсунським полковником зробився з милості Хмельницького за те, що міг боротися з дресированими ведмедями. Але ж найбільш важливим було те — як говорили по куренях — що до політики голови в нього не було. А це ж власне політика привела до того, що останньої осені багато молодців з корсунського полку пішли на страву для круків. По другій стороні столу засідали: Баран Худий, черкаський полковник — козак у віці, з оселедцем, закрученим навколо лівого вуха, в баранячій шубі, з одним, вічно примруженим оком. На його виголеній голові, мов у російському літописі, були записані дії козацьких