Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

перемог та поразок. Темний шрам, що перетинав ліву брів, походив ще з Стариці[89], з давніх часів, тепер вже майже забутих козацьких бунтів. Дірку на скроні йому зробила куля з мушкету під Камінним Затоном[90], коли чотири роки тому, разом з реєстровими козаками він перейшов на сторону Хмельницького. Праве вухо він втратив під Констянтиновим, кілька пальців на правій руці йому відстрелили під Берестечком, де він затуляв втечу татар і козацького гетьмана. Поряд з ним сидів молодий Степан Гроіцький, уманський підполковник. За столом і на лавах пристроїлося ще з півтора десятка сотників та інших молодців.

— Невже ж то повинна бути Чорна Рада? — запитав Богун, сідаючи на лаву. — Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену[91], що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.

Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тих задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.

— Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, — сказав Іван Виговський, генеральний писар. — Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.

Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.

— Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.

Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.

— Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!

Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.

— І в тебе є якісь докази? — прохарчав Баран. — Чи ми повинні вірити тобі на слово?

— Ось, — Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, — копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!

— Сам читай, — наказав Баран. — Сам я ні читати, ні писати не вмію!

— Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, — почав Виговський, — всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б’ємо…

Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.

— …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б’ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.

— Спаси Христе! — викрикнув Богун. — І що ж це таке має бути?

— Про-о–одає нас Мо-о–о-оскві, — пробелькотав з відразою Баран.

Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.

— Хмель зрадник! — підняв Гроіцький шаблю, — трясця б його мордувала!

— Зра-а–ада! — завив якийсь сотник.

Цей крик відразу ж підхопило декілька пропитих голосів.

— Мовчати! — прошипів Пархоменко. — Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!

— А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!

— Та це ж бунт!

— Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!

— Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!

Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся, вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить його схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців — там завжди були три різні думки.

— Панове браття-молодці, — звернувся до всіх Пархоменко. — Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?

— Гетьман знає, що робить, — кинув Пархоменко. — А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий[92]? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!

— А добре ж говорить! — скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.

— Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.

— А Хмельницький депутатів на палях розсадить! — сказав на це Виговський.

— Як це то? Чому так?

— Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…

— Читай-но! — видавив з себе Богун.

Виговський витягнув другого листа.

— Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під