Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.

— Зрада, — прошепотів Савич.

— Зрада, — пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.

— Одне тут є розв’язання для цієї справи, — сказав Виговський. — Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут — вільні люди, які вибирають гетьманів, а коли треба — то й скидаємо тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все — розгніває.

— Сміливо говори, — кинув Баран, — шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.

— Ми, милостиві панове, знаходимося між молотом та на ковальнею. З одного боку Хмель, який на шиї наші зазіхає. З другого — коронні війська, що до бою готуються. Перше, що треба нам учинити, це заключити з ляхами перемир’я, щоб плани Хмеля зірвати, власні голови заховати та показати, що тепер ми сила.

— Це що ж, королеві маємо уклонитися? — пирхнув Богун. — Шиї гнути перед панятами? Ми і так вже підписали угоду, яку сейм не затвердив.

— Згідно з новинами, що прислали мені з Варшави, сейм не ухвалив податків на оборону. Підканцлер Радзейовський зрадив короля та з Польщі збіг. Блудом Річ Посполита стоїть.

— А коли ж і не стояла? Але ж Берестечко нам влаштувала!

— Король не править, бо панята йому не дають, — сказав Виговський. — Панята не володіють, бо єдності між ними не знайдеш. Сейм не править, бо його зірвали! Військо, якому не платять, бунтує, але гетьман Калиновський бажає заступити Хмелеві дорогу до Молдавії. Річ Посполита зараз — це орел без крил. Війська нема, бо сейм не ухвалив сплати. Річ повинна прийняти наші умови, бо якщо Хмельницький задуми свої виконає, її чекатиме бій з Москвою…

— На погибель ляхам! — скрикнув Баран. — І нехай московіти всіх їх подушать.

— Так, і нехай подушать… — погодився Виговський. — Однак, що станеться, якщо Москва Річ Посполиту розіб’є? Чи стануть вірити нам московіти, коли стануть панами Литви та Великої і Малої Польщі? Чи залишиться тоді Запоріжжя і Україна при власних свободах? Може статися так, що в разі загибелі Речі Посполитої загинемо і ми, бо Москва зробить з нами все, що тільки побажає. І цю правду ляхи повинні розуміти добре!

— Таке може бути! — буркнув Гроіцький. — Але з Короною складно буде укласти мир, бо гетьман Калиновський, мовби вовк, з радістю нашу кров пив би і пив.

— В Варшаві нічого не відають про наміри Хмеля. Маючи його листи до царя, ми можемо виторгувати від Речі Посполитої такі привілеї, яких не дадуть нам ні государ, ні татарський хан, ні сам дідько! Укладемо перемир’я з ляхами, зірвемо плани Хмеля, а потім змусимо його відмовитися від унії з Москвою.

— Брешеш, — буркнув Богун. — І з ким в Речі Посполитій ми повинні розмовляти? Чи є хоча б один лях, який прийме наших послів? До кого ми повинні посилати людей? До гетьмана? Так може буде краще самим палі знайти, та самим на них і посідати. Не дамо задоволення старому дияволові Калиновському.

— Коли у гетьмана військо збунтується, він буде мусити вислухати наших послів! Ми ж, маючи спокій з боку Речі Посполитої, спитаємо у Богдана Зенобія, що значать листи до царя, і чому він підставляє наші шиї під леза.

— А ти знаєш, що висилка послів без згоди Хмеля — це бунт?

— То може самі голови собі відрубаємо та відішлемо гетьманові у цебрах з вином, як голову Жулкевського до Стамбулу? От буде радуватися Хмельницький такому вчинкові. Дня три від горілки п’яний буде!

— Правда!

— А от цікаво, — розсміявся Богун, — хто піде до ляхів як посол? Хто зголоситься добровольцем, щоб заніс лист гетьманові та повернувся з головою на шиї? Чи є такий молодець, у якого кров в жилах тече, а не запивок?

— Чи значить це, що ти погоджуєшся, пане-брате? — спитав Виговський.

Всі погляди схрестилися на Богунові. Полковник мовчав. Знову ожив біль в пораненому боці і лівій руці. Богун опустив голову. Він був втомлений. Він все програв. Багато років бив він шляхту, палив двори, мстив, воював і… чуяв, що вже немає в нього сил.

— Якщо знайдеться молодець відважний, який лист візьме, то нехай їде!

— Милостиві панове, хто добровольцем?

Полковники та молодці поспускали голови. Відправлення посольства до Калиновського, завзятого ворога козацтва, було просто шаленством.

— І що, в сраку вся ваша хоробрість пішла! — розсміявся Богун. — Гей, курви ви, волоцюги під церквою! Кінське лайно ви! Щоб прийшлося вам гарему у татар пильнувати! Щоб османи вас в неволі турецькій кожен день мали! Щоб собаки вам яйця лизали! Так хто визивається?

— Я піду!

Богун застиг. Цей молодий, звучний голос належав його бандуристові.

— Я піду. — Тарас поклонився всім зібраним. — Якщо немає в вас охоти, пани-молодці, тоді я лист візьму та ляхам поклонюся.

— Підеш, але ж на аркані до льоху! — рикнув Богун. — Не слухайте його, панове! То мій бандурист. Мій слуга! А я не дозволю йому туди їхати!

— Панове! — скрикнув генеральний писар. — То у нас є доброволець, який поїде до табору коронних військ, щоб відвезти пропозицію про перемир’я!

— Не погоджуюсь! — проричав Богун. — Ve… — ще скрикнув він і замовк.

— Віват, посол! Віват, Тарасе! — закричало декілька п’яних козаків.

Богун тільки тихо матюкнувся.

— Я зараз тобі листи підготую, — сказав Виговський. — Ти повинен будеш гетьманові лист доставити і сказати, що тебе присилає старшина козацька, яка бажає укласти угоду. Якщо ж солдати конфедерацію укладуть, тоді ти повинен будеш піти до маршалка конфедератів!

— Дозвольте мені з батьком попрощатися, — склонився Тарас.

— Іди.

Бандурист ще раз поклонився, замів бруд та мишаче лайно шапкою, після чого вийшов. Хвилиною пізніше Богун схопився з місця і ногою відкрив двері хати. Розглянувся, шукаючи очима Тараса. Бандурист стояв на колінах перед своїм батьком — старим дідом — лірником Остапом. Коли Богун підійшов ближче, старий зробив на чолі сина знак хреста.

— Тарасе, — сказав полковник. — Послухай…