Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- І тобі.

Вітя поїхав. Я обіймала свою першу у житті тваринку й наповнювалась ніжністю до неї. Таке маленьке, беззахисне... смердюче. Точно, як племінниця, коли я вперше узяла її на руки.

- Назву тебе Манюня.

Я викупала Манюню в дорогому гелі для душу та загорнула її у всій рушник. По всій кухні, бо ванної ми не мали, була розбризкана вода та піна, а по підлозі літали пучки шерсті. Проте це мене аніскілечки не турбувало. Вперше за останній час я мала можливість турбуватися про того, хто це дійсно цінує. І байдуже, що цією істотою виявилась вулична собака.

Єгор повернувся як завжди знервований. У діловому костюмі він виглядав вкрай недоцільно, наче якийсь політик, що приніс гуманітарку малозабезпеченим. Це я вже асимілювалась і перейшла на село-стайл, а йому треба було виглядати презентабельно.

- Привіт, - мимохідь поцілував мене в щоку. – Чим це смердить?

- Собакою.

Я навшпиньках підійшла до Манюні, що дрімала на дивані.

- Дивись, яке чудо, - відсунула ковдру. - Мацицько привіз.

- То нехай забирає її назад. Навіщо нам цей блохастик?

- По-перше, це дівчинка. По-друге, у неї немає бліх і я вже погодилась узяти її до нас. Тому від сьогодні ми маємо домашнього улюбленця.

- А зі мною порадитись? Раптом, в мене алергія на собак.

- В тебе алергія?

- Ні.

- Ну то й проблеми немає.

Єгор надувся ще більше. Я відчувала його невдоволення кожною клітинкою тіла. Має мій чоловік таку особливість характеру: коли в нього поганий настрій, то він поводиться так, аби й оточуючі почувались так само. Сів за стіл і з виразом «як мене все дістало» став дивитись на брудну підлогу.

- Вибач, не встигала прибрати, - знизала плечима. - Ти краще одягни шльопанці, щоб не вступити у мокре.

- А, може, простіше витерти це болото?

- Можна і так, - дістала з комори швабру й простягнула її Єгору, - дякую, любий. Я поки розігрію тобі поїсти.

Єгор повільно перевів погляд зі швабри на мене.

- Хочеш сказати, що після роботи я маю ще й підлогу мити? А чим таким важливим ти була зайнята? З собакою гралася? – почулися слова ніжно надиктовані його мамою.

Але й мені було чим відповісти:

- Ні, перечитувала бізнес-план для свого власного салону. Пам’ятаєш, ти казав, що у вересні ми зможемо викупити приміщення? Але от дивина... вже середина жовтня, а ми досі сидимо у Куманівцях і чекаємо мани небесної.

- Я не сиджу, Таню! Я роблю все можливе, щоб купити тобі той довбаний салон!

- Але якщо результату досі немає, то може варто кинути це й нарешті повернутись у Вінницю? Я знову почну працювати, ти знайдеш собі іншу роботу...

- Я кину, а якийсь невдаха прийде на все готове!

- Якщо в тебе все готове, то чому ми досі тут?

Єгор знав піджак й нервово кинув його на диван. Прямо на собаку.

- Як же мене дістали ці докори...

- Я понад місяць не зачіпала цієї теми! Я зараз заговорила тільки тому, що ти першим почав, - поставила на стіл каструлю з голубцями. – Сам собі розігрієш.

Мені було образливо та сумно. Складалося враження, що мого коханого підмінили. Зовнішність та ж сама, але всередині... Замість Єгора тепер зі мною жив якийсь вічно невдоволений буркотун.

Навіть Манюня відчувала, наскільки мені важко поряд з ним. Зістрибнула з дивану, перекинувшись через голову, бо то була шалена висота для її зросту, підбігла до Єгора та почала гарчати, погрожуючи вкусити його за ногу.

- Негайно вижени її надвір! – гримнув той у відповідь. – Таню!

- А сам боїшся? – мені чомусь стало смішно.

- Не боюсь, просто мені гидко!

Манюня наче все розуміла. Слова Єгора розлютили її ще більше. Тепер вона аж підстрибувала від злості. Хоч і собака, а характер справжньої жінки: з виду беззахисна, проте, як розізлиш, наваляє мало не покажеться!

- Попроси у неї вибачення, - порадила я.

- З глузду з’їхала? Я не вибачатимусь перед собакою! – хмикнув Єгор. Щоб довести свою хоробрість, піднявся зі стільця й хотів було пройти повз мою охорону, але... – Дідько!!!

Манюня виявилась не тільки гавкучою, а й стрибучою. Вона, мов на пружинах, підлетіла в повітря й вціпилась зубами у штани Єгора. Я повалилась від сміху, спостерігаючи, як дорослий чоловік бігає по хаті з мініатюрною собакою на поясі. Чим більше він смикався, тим міцніше трималась Манюня.

- Вона мене вкусила! Таню, зніми її! Зніми, поки не відгризла мені яйця! Зніми її!!!

- Сам знімай.

- Таню, ну будь ласка!

- Манюня залишиться з нами, і кусатиме тебе щоразу, коли ти гиркатимеш на мене.

- Я більше не гиркатиму. Вибач! Я перегнув палицю... Сонечко, я тебе дуже прошу....

Інша річ. Я підійшла до собаки, хоча й сама трохи побоювалась її в гніві.

- Манюню, йди до мене... Хороша дівчинка.

Тваринка з недовірою підняла на мене очі. Вона явно вважала, що Єгор отримав замалу прочуханку.

- Якщо ця собака така скажена, то нехай дійсно охороняє тебе, - крізь зуби процідив коханий. – З нею до тебе хіба що самогубця полізе.

Я обережно зняла Манюню. На штанах, трохи лівіше ширинки була пристойна дірка. А й справді, ще б трохи, і я могла залишитися без перспективи завести дітей.

- Дякую, - Єгор обійняв мене. – І я дійсно був занадто різкий... Ти не винна в моїх проблемах на роботі. – не мить замислився. - А знаєш що?

- Що?

- Завтра я не поїду на завод. Візьму вихідний, і ми проведемо його разом.

- І телефон вимкнеш?

- Таню...

- Вимкнеш чи ні? – не відступала я.

Він подивився мені в очі. Так ніжно, як колись дуже давно. Одна коротка мить, а її вистачило, щоб пробудити у душі тепло.

- Вимкну.